Японские ниндзя-кто они?

Ниндзя (буквально – скрывающийся, тот, кто прячется, терпит, переносит трудности) – разведчик-диверсант, шпион, наёмный убийца или телохранитель в Японии средних веков. Ниндзюцу (искусство скрытности) – японское боевое искусство. Этот вид японской рукопашной борьбы и владеющих им людей окружает множество исторических и современных мифов, и нам хочется внести некоторую ясность в это дело, понятие, искусство, образ жизни. Превалирующими качествами ниндзя (тех героях, которых мы так часто видим в аниме) считались хитрость, смекалка и настойчивость. Основными предметами у них были верховая езда, бой на палках, военная стратегия, искусство скрытности и маскировки, побег и исчезновение, пиротехника и взрывчатые вещества, владение боевым мечом, кусаригамой (цепное оружие, состоящее из цепи 2,5 м с грузом на одном конце и с серпом на другом), духовное очищение, искусство проникновения, копьё, водные тренировки, бой без оружия, метеорология, шпионаж и география.

Миф № 1. Настоящие ниндзя – миф
этот вид борьбы и его бойцы стали появляться в Японии 800 лет назад. Данное средство обороны было необходимо крестьянам, чтобы защищаться от самураев и других вооружённых воинов. Ниндзюцу считается уникальным и чисто оборонительным видом боевого единоборства. Его главный принцип – избегай битвы, если можешь, а если не можешь, – убей врага. Ниндзя сначала старается избежать всякого конфликта: бросает в глаза противнику песок, чтобы ослепить его, и скрывается. Но если стартовала битва, то ниндзя беспощадны. Недаром японские императоры их использовали в качестве телохранителей, шпионов и наёмных убийц.

Миф № 2. Ниндзя умеют предотвращать удар острого меча голыми руками
мастер ниндзюцу Хацуми – патриарх и основатель школы Будзинкан. Он исповедовал школу Такамацу и служил личным телохранителем последнего китайского императора. Своим ученикам он показывает приёмы и говорит: «Старайтесь уклоняться от всяких контактов и схватки». Он показывает им, как можно отражать удары мечом, хотя, по сути, он просто избегает их. И делает это очень ловко, используя иногда специальные средства (металлические когти).
Ловкость и сообразительность помогают ниндзя отбивать атаки холодного оружия. Всё происходит молниеносно, а потому складывается впечатление, что ниндзя отбиваются от острого меча голыми руками.

Миф № 3. Ниндзя носят маски и чёрные одежды
Современные ниндзя, служащие телохранителями, носят самые обыкновенные одежды и повседневные костюмы. А 800 лет назад ниндзя носили простые крестьянские платья без чёрных масок на лицах.

Миф № 4. Ниндзя умеют испаряться в воздухе
Это следствие главного правила ниндзя: прячься, убегай, исчезай. При малейшей возможности избежать схватки настоящий ниндзя её не упустит.
Он сделает всё возможное, чтобы уклониться от войны (борьбы, драки), используя уклоны, отход, угрожающее (отпугивающее) метание сюрикенов (метательное оружие в виде звезды с острыми концами). Чтобы скрыться от противника, они использовали дымовые бомбы или бросали в глаза соперника песок, вводя противника в замешательство, чтобы исчезнуть из виду.

Миф № 5. Сюрикен – специальное оружие убийства
На самом деле сюрикены использовались как второстепенное оружие, дабы наносить раны врагам, отвлекая их от борьбы. Сюрикены были двух видов. Хирасюрикен – предмет домашнего хозяйства крестьян – его кончики заостряли и затачивали, чтобы наносить раны. Бо-сюрикен – усовершенствованное боевое оружие с острыми шипами до 20 см, но и оно создавалось не для убийства, а для запугивания соперников.

Миф № 6. Ниндзя должны быть сильными
Мастера ниндзюцу указывают, что не это главное. Ниндзюцу учит человека умело и эффективно использовать своё тело, и здесь не важно – толстый ты или худой, высокий или маленький. Необходимо такое качество, как предвидение действий соперника и умение перехитрить его. Благодаря плавным и выверенным движениям боец овладевает контролем над действиями соперника и над ходом самой схватки.
Ниндзюцу учит естественным позициям и плавности всех движений. Первостепенное значение здесь имеют движение и позиция ног (опора всего тела). Важны баланс ваших движений и разумное применение знакомых бойцу приёмов. Настоящий мастер всегда расслаблен и сосредоточен. На выполнение разящего приёма уходит доля секунды.

Миф № 7. Ниндзя убивают одним касанием руки
В высшей школе ниндзя есть приёмы, позволяющие бойцам касанием пальцев перекрывать артерии нападающего. Есть в арсенале ниндзя удары в висок, вызывающие смерть, но такие приёмы преподают только тем ученикам, которые ими никогда не будут пользоваться. Такие приёмы изучают скорее для теории, чем для практики. Хотя основные болевые точки для касания ниндзя изучают в самом начале учёбы (это базис). Эти точки расположены на шее в области глазных яблок. Ниндзя пользуются этими знаниями только в крайних случаях, когда нет иного выхода, чтобы нейтрализовать врага.

Миф № 8. Ниндзя используют только древнее японское оружие
У новых ниндзя на вооружение приняты современные виды оружия, но раньше они использовали только своё и не обязательно древнее. Вместо сюрикенов для метания использовали, к примеру, заточенные по краям монеты. Часто прибегали к помощи пороха и различных самодельных бомб.
У учеников ниндзя существовал специальный предмет – каякудзюцу, где изучали различные пороховые смеси, учили делать и устанавливать на местности дымовые и взрывные шашки и бомбы. Ниндзя одни из первых стали применять дымовые завесы и отвлекающие врагов взрывы бомб.

Миф № 9. Пират (бандит) одолеет ниндзя
Если говорить о честном бое, то без тени сомнений победит ниндзя. Но пираты и бандиты не привыкли подчиняться кодексу чести. Используя все подручные средства и методы, они могут перехитрить мастера ниндзюцу, пустив в ход в самый неожиданный момент пистолет. В этом случае ниндзя будет повержен. Благодаря коварству и отсутствию всяких благородных канонов у пирата, жулик переиграет наивного и благородного ниндзя. В отличие от пирата ниндзя будет до последнего искать мирное разрешение проблемы и хладнокровно использовать каждую оплошность соперника. Пират, конечно же, выглядит более угрожающе, но ниндзя действует разумнее.

Идеальные пропорции лица

Идеальные пропорции лица вывел никто иной как Леонардо да Винчи. Проанализировав строение тысяч человеческих лиц, он с геометрической точностью описал совершенные пропорции человеческого лица. Следует отметить, что да Винчи изучал только европейские лица, потому применять его принципы пропорциональности черт лица к представителям других рас не стоит.
Согласно Леонардо да Винчи
- расстояние между глазами должно быть равным расстоянию от внутреннего угла глаза до внешнего, и такой же должна быть ширина носа;
- расстояние между уголками рта должно равняться расстоянию между радужками глаз;
- низ мочек ушей должен быть на одной линии с кончиком носа;
- верх ушей должен касаться воображаемой линии, проведённой по бровям,
- если провести параллельно друг другу четыре воображаемые горизонтальные линии, одну по верхнему краю лба, вторую по линии бровей, третью через основание носа, четвёртую по низу подбородка, то в идеале должны получиться три равные по высоте части;
- линия, проведённая через зрачки глаз, должна поделить пополам воображаемую вертикальную линию, соединяюшую кончик подбородка и макушку;
- идеальные брови должны начинаться в точках пересечения самих бровей и линий, проведённых через внутренние уголки глаз и крайние точки основания носа.
Исходя из этого, идеальным лицом считается овальное лицо с правильными пропорциями. Так называемые «Принципы Леонардо» используются визажистами для подбора схемы нанесения макияжа, которая визуально приблизит практически любую форму лица к идеалу.
Схемы коррекции разных форм лица:

Круглое лицо
«Круглое» лицо, здесь горизонтальные и вертикальные размеры лица приближаются друг к другу. Области висков, нижней челюсти и подбородка имеют округлые, мягкие очертания. Цель коррекции – вытянуть лицо, визуально сузить, для этого нужно нанести тон или пудру более тёмного (обычно на 1–2 тона) оттенка на боковые поверхности лица от височных впадин до нижней челюсти включительно. Нанесение небольшого количества светлого тона или пудры на лоб и подбородок зрительно удлинит лицо. На скулы наложить румяна в форме треугольника, вытянутого к углам рта.

Прямоугольное лицо
«Прямоугольное» лицо отличается ярко выраженным преобладанием вертикальных размеров над горизонтальными. Для такого лица характерны высокий лоб и удлиненный подбородок, а также преобладание прямых линий и некоторой угловатости черт: лоб, обычно, широкий, челюсти – угловатые. Цель коррекции – зрительно расширить и укоротить лицо, визуально приблизить его к овалу. Для этого нужно затемнить лоб по линии роста волос и «округлить» её около висков, затемнить нижнюю челюсть, а так же высветить боковую поверхность лица. Румяна наложить в форме овала и растушевать горизонтально.

Трапециевидное или грушевидное лицо
Трапециевидное или грушевидное лицо имеет более или менее выраженную форму груши из-за чрезмерного расширения нижней челюсти, встречается редко. Цель коррекции – уменьшить объем широкой нижней части лица, постараться расширить верхнюю часть. Для этого челюсти и подбородок покрываются тёмной основой или пудрой, высветляются боковые части лба и височная зона. Румяна накладываются в форме прямоугольника, вытянутого и растушеванного к вискам.

Квадратное лицо
Для «квадратного» лица характерно преобладание прямых линий и некоторой угловатости черт: лоб, обычно, широкий, угловатые челюсти. Главная цель коррекции – добиться максимального сглаживания углов и прямых черт лица. Светлым тоном выделяется подбородок и центр лба. Боковые поверхности щёк и нижней челюсти оптически уменьшаются тёмным тоном или пудрой, «округляется» линия роста волос. Румяна накладываются на скулы в форме треугольника, вытянутого в сторону висков.

Ромбовидное лицо
Ромбовидное лицо имеет узкий лоб, широкие скулы и узкий подбородок.
Ромбовидное лицо – подвид треугольного. Цель коррекции – зрительно смягчить угловатые очертания лица приблизить к овальной форме. Это достигается затемнением наиболее широкой части лица в области скул, высветлением впадины под скулами и височной области.

Треугольное лицо
«Треугольное» лицо отличается широким лбом и скулами, удлинёнными щеками и, как правило, длинным узким подбородком. Цель коррекции – зрительно уравновесить широкую верхнюю часть лица с узкой нижней, округлить заострённые части лица. Для этого на основание подбородка (в случае заострённого подбородка) и по бокам лба, височную впадину, часть скул наносят тёмную основу или пудру. Высветляются впадины под скулами и боковые поверхности нижней челюсти, румяна накладываются на переднюю поверхность щек в форме ромба.

Болезни человека на его руках

Руки – кладезь всевозможной информации: по ним, как по книге, можно узнать не только о прошлом и будущем человека, его наклонностях и характере, но и о состоянии его здоровья – стоит только внимательно к ним приглядеться.
Красные ладони свидетельствуют о токсическом поражении печени: возможен гепатит или гепатоз. Мраморный рисунок на ладонях говорит о неполадках в вегетативной нервной системе. Если кожа ладоней приобретает желтоватый оттенок, то наверняка есть изменения в печени или желчном пузыре (гепатит, желчнокаменная болезнь, нарушения в желчных путях, холангит, холецистит).
Коричневые пятна с тыльной стороны кисти говорят не только о возрасте (нарушения в пигментной окраске кожи, характерные в основном для пожилых людей), но и означают, что у вас есть проблемы с желчным пузырем. Если кожа на кисти, и особенно на ладони, шелушится мелкими пластинками, это может быть верным свидетельством недостатка витаминов А и D. Если же ладони шелушатся крупными пластинками, необходимо обратиться к дерматологу: на руках поселился грибок.

Температура рук – барометр состояния
– Холодные руки – признак нарушения периферического кровообращения, организму недостает никотиновой кислоты. Следовательно, нужно позаботиться о том, чтобы пополнить ее запас с помощью витаминных препаратов или добавить в рацион продукты, содержащие эту кислоту в достатке: молочные продукты, мясо, рыбу, грибы, гречку, фасоль, капусту.
– Если ладони, наоборот, горят, значит, печень не справляется с интоксикацией, вызванной отравлением лекарством, алкоголем, химическими веществами. Врачи называют их печеночными.
– Синдром «ползания мурашек» по ладони говорит о том, что у человека проблемы с эндокринной системой. – Влажные руки также указывают на эндокринные неполадки – возможно, на гиперфункцию щитовидной железы.
А сухость и бледность кожи на ладонях – на гипофункцию щитовидки (гипотиреоз). Пятна на кончиках пальцев могут свидетельствовать о проблемах со здоровьем Если у человека часто немеют мизинцы, ему следует обратиться к кардиологу – эти проблемы связаны с сердечно-сосудистой системой. А онемение больших пальцев свидетельствует о слабости дыхательной системы.
Если на коже концевых фаланг пальцев появились глубокие продольные складки, похожие на морщины, следует обратить внимание на эндокринную систему – возможно, у вас гипотиреоз либо сахарный диабет.
Если кончики пальцев приобрели пурпурный цвет, надо заняться пищеварительной системой. Темно-красный или даже лиловый – следует обратить внимание на почки и печень. Пятна на буграх Венеры (так хироманты называют возвышенные основания больших пальцев) – возможный признак того, что не все в порядке с половыми органами.

Зуд боковой поверхности указательного
пальца правой руки свидетельствует о проблемах, возникших в работе толстой кишки. Шероховатость кожи на тыльной поверхности указательного пальца нередко указывает на неполадки с желчным пузырем.

Хруст в суставах – признак дефицита кальция
Немало интересных выводов можно сделать, обратив внимание на состояние суставов. Чересчур гибкие суставы (как и, наоборот, совсем не сгибающиеся) при общем сниженном тонусе мышц пальцев означают неполадки в работе печени и желчного пузыря.
Хруст в суставах кистей указывает на недостаток кальция в организме. Неправильной формы болезненные суставы пальцев – признак артроза. Чаще всего такие изменения возникают у людей, страдающих подагрой.
Если суставы начали болезненно опухать и отекать, появилась краснота, нужно срочно обратиться к врачу – это явное проявление полиартрита. А боль между второй и третьей фалангами безымянного и указательного пальца предупреждает о скором проявлении серьезного недуга в коленных суставах.

По форме руки можно вычислить будущие недуги
Издавна замечено: чем шире ладонь, тем крепче здоровье. Однако люди с широкими ладонями и короткими пальцами склонны к нарушениям в системе кровообращения, прежде всего к повышению кровяного давления.
Узкие ладони с тонкими длинными пальцами и бледной кожей обычно бывают у людей с тонкой нервной организацией, чутко реагирующих на резкие перепады температуры или атмосферного давления, смену часовых поясов, резкие звуки, эмоциональные перегрузки.
У обладателей маленьких кистей слишком восприимчивая вегетативная нервная система: их «фирменные» заболевания – бронхиальная астма, воспаление прямой кишки, гипотония. Люди с мясистыми ладонями имеют проблемы с кровообращением: у них снижен обмен веществ, возможна гипофункция щитовидной железы.

Точка боли указывает на неполадки в конкретном органе
Согласно китайской медицине, точка в самом центре ладони считается энергетическим центром всего организма. Если, резко нажимая на нее большим пальцем другой руки, ощущается пронзительная боль – это означает наличие серьезных проблем со здоровьем и указывает на необходимость всерьез заняться своим самочувствие.

Визначні події в історії 31 жовтня

1517 – 95 тез Мартіна Лютера
Християнство поділяється на православну, католицьку та протестантську церкви. От цікава назва – протестантська церква. Хто і проти чого у цій церкві протестував? А все почалося з того, що католицька церква, найбільш поширена в Західній Європі, запровадила продаж індульгенцій – грамот, які забезпечували прощення гріха. Чимало вірян виступали проти цього, з’являлися карикатури, що висміювали торгівлю індульгенціями: наприклад, розбійник купує в ченця індульгенцію, аби йому простився гріх, і, отримавши її, негайно грабує ченця. Однак церква продовжувала торгувати індульгенціями, непогано заробляючи на цьому. Мартін Лютер, професор богослов’я з університету німецького міста Віттенберга якось гуляв вулицями, аж раптом почув голос проповідника: той на все горло пропонував людям купити грамоти, що простять їхні майбутні гріхи. Професор обурився: як то так – прощення гріхів за гроші?! Однак своє обурення Мартін Лютер висловив по-професорськи – в письмовій формі. На дверях місцевого собору він прикріпив 95 тез – так у ті часи робили зазвичай робили під час дискусії. В тезах Лютер стверджував, що прощення гріхів не можна купити грошима, і що гріхи відпускає сам Бог, а не Папа Римський. «Для спасіння душі, – стверджував Лютер, – необхідна віра і лише віра!». Церква обурилася – адже тепер вона не могла наживатися на своїх вірянах. Папа Римський оголосив ідеї Лютера єрессю і відлучив його від церкви. Тоді Лютер створив власну церкву, яка отримала назву лютеранської, а згодом – протестантської, через те що Лютер протестував проти сваволі католицького духовенства.Нині в Віттенбергу працює дім-музей Мартіна Лютера, де на одній зі стін збереглася чорнильна пляма. Кажуть, що якось, коли Лютер перекладав Біблію німецькою мовою, йому явився чорт і став насміхатися з нього. Розгніваний Лютер схопив чорнильницю і пожбурив нею у чорта. Темпераментний був чоловік.

1951 – у Великобританії на дорогах вперше з’явився перехід «зебра»
Зі зростанням кількості автомобілів у світі постало питання – як примирити водіїв із пішоходами? Адже машин стало стільки, що людині перебігати дорогу було вже просто небезпечно. 1926 року в Лондоні з’явилися перші пішохідні переходи – таблички з написом «Прохання переходити тут». Згодом в поверхню дороги почали вбивати цвяхи з широкими капелюшками. Ці цвяхи були зручні для пішоходів, однак водій їх помічав в останній момент. В ході різноманітних випробувань було виявлено, що білі смуги, нанесені на асфальт, слугують найкращим переходом – їх видно за сотню метрів. 1951 року переходи з білих смуг з’явилися на всіх дорогах Лондона. Цей смугастий перехід, що отримав назву «зебра», став основою для пішохідних переходів у більшості країн світу.

31 жовтня свої іменини святкують Микола, Сергій, Федір та Єлизавета

Не забудьте привітати!

визначні події в історії 29 жовтня

1945 – у США з’явилися в продажу кулькові ручки
Ще наші батьки писали чорнильними ручками, з кінчиків яких часто крапали чорнила, і зошити школярів були прикрашені вигадливими ляпками. Проте епоха чорнил і ляпок відійшла в минуле – молоде покоління знається лише з кульковими ручками. Вірменські вчені встановили, що перша кулькова ручка виникла ще у ХІІ столітті. Це була бамбукова паличка, яку наповнювали чорнилом і закладали всередину кульку. При писанні кулька рухалася і постійно змочувалася чорнилом. Але ці палички не прижилися, і аж до ХІХ століття писарі строчили гусячими перами, вимазуючи руки в чорнилі. З часом гусяча пера замінили сталевими, однак проблема ляпок вирішена не була. Створення сучасної кулькової ручки приписують угорському хіміку Йозефу Біро, винаходом якого користувалися англійські пілоти (писати чорнильною ручкою в польоті було практично неможливо). Проте значно краще відоме ім’я Джозефа Паркера. Цей скромний американець працював на телеграфі та підробляв агентом з продажу чорнильних ручок. Ручки протікали і часто ламалися. Паркер їх лагодив, аж доки йому це не набридло. «Зроби щось краще – і люди це куплять», – вирішив він, і –винайшов кулькову ручку. 1945 року ручки з’явилися в американських магазинах із рекламним гаслом «перша ручка, що пише під водою». Першого ж дня було продано 10 тисяч ручок. А вже за рік Паркер заснував власну фірму з виробництва ручок, які на честь їхнього винахідника почали називати «паркерами».

1969 – вперше в історії передане повідомлення через комп’ютерну мережу
Відправка електронних листів стала настільки звичною справою, що вже не кожен згадає, коли він востаннє ходив на пошту і відсилав звичайний лист із маркою на конверті. Перший експериментальний «лист без марки» було надіслано 1969 року, коли ще навіть персональних комп’ютерів не існувало. Це був цілком таємний військовий проект, розроблений Міністерством оброни США – створено експериментальну комп’ютерну систему під назвою «Arpanet» для передачі інформації на відстані. Було встановлено зв’язок між Каліфорнійським і Стенфордським університетами, розташованими на відстані 600 км одне від одного. 29 жовтня 1969 року інженери цих університетів обмінялися повідомленнями через комп’ютери – тобто надіслали перші електронні листи. А за 4 роки було встановлено електронний зв’язок між країнами – Британія та Норвегія почали листуватися через комп’ютер. Таємний військовий проект «Arpanet» став явним і доступним для широкого загалу, та отримав назву Інтернет. На сьогодні люди усього світу листуються через комп’ютери. Виникла навіть особлива манія – деякі люди щохвилини заглядають у свої електронні поштові скриньки, очікуючи листів.

1451 – народився Христофор Колумб, видатний мореплавець, першовідкривач Америки
Легендарний мореплавець Христофор Колумб фактично зазнав невдачі. Зазнав тому, що його експедиція, покликана прокласти морський шлях іспанським кораблям до Індії, не впоралася із поставленою задачею. Однак саме ця невдача зробила Христофора Колумба славним на весь світ першопрохідцем, а його плавання започаткувало епоху Великих географічних відкриттів. В часи Колумба спеції в Європі цінувалися на вагу золота – їх привозили здалеку, і в дорозі вони стрімко дорожчали. Охоплений чутками про багаті східні країні, де спеції можна брати майже задарма, Колумб мріяв доплисти до Індії і звідти по морю прокласти до Іспанії «великий спецієвий шлях». Іспанський двір також був зацікавлений у цьому, але на той час на півдні Іспанії ще існували мусульманські держави, засновані у давнину арабськими мореплавцями, які постійно ворогували з християнською Іспанією. Однак 1492 року іспанці взяли останню твердиню мусульман – Гранаду – і королівський двір на радощах виділив кошти для експедиції Колумба. Переживши шторми, мертвотні штилі та бунт команди, Колумб врешті дістався до берегів Америки. Висадившись на берег, іспанці зустріли дивних людей з червоною шкірою. Цих людей, які не мали борід, не носили одягу і не знали металу, Колумб назвав індіанцями, оскільки був переконаний, що він зараз знаходиться в Індії. Спецій на нововідкритих землях не виявили, тому Колумб завантажив кораблі екзотичними фруктами, папугами, а також взяв на борт кілька чоловіків місцевого племені, яких він надумав навчити іспанської та навернути у християнську віру. Так був відкритий новий континент – Америка, або, як його прозвали європейці, «Новий світ». Свою назву Америка отримала на честь іншого видатного мандрівника – Амеріго Веспуччі, який доклав чималих зусиль для дослідження та опису американських земель.

29 жовтня свої іменини святкують Олексій, Георгій та Євген

Не забудьте привітати!

Визначні події в історії 28 жовтня

1886 – у Нью-Йорку відбулося урочисте відкриття Статуї Свободи

Статую Свободи, що височить у Нью-Йорку, часто називають «найвідомішою в світі американкою». Певно, багатьох би здивував той факт, що насправді вона не американка, а француженка. Втім, розповімо про все докладно. Французи щиро симпатизувала США, що відстояли свою незалежність від Британії – давнього ворога Франції. 1856 року французький громадський діяч Едуар де Лабуле задумав привітати американців із сотою річницею проголошення незалежності. Найкращим подарунком, на його думку, мав бути монумент, тож він звернувся зі своєю пропозицією до скульптора Фредеріка Бартольді. Молодий скульптор схвалив цю ідею. Відвідавши Америку, він уподобав острів Бедлоу на півдні Нью-Йорка. Чудове місце для майбутнього монументу! Але яким же має бути сам монумент? Бертольді пригадав нещодавні бурхливі події, що прокотилися його батьківщиною. Під час одного з барикадних боїв у Парижі 1851 року він бачив на барикаді дівчину в легкому платті, що розмахувала палаючим смолоскипом. Ця безіменна мужня парижанка і стала прообразом статуї. У створенні статуї скульптору допомагав інженер Густав Ейфель (майбутній творець Ейфелевої вежі). Для того, аби втілити задум у життя, Бертольді знадобилося 30 років. Нарешті роботи були завершені, і готову статую виставили у Парижі. Всередині неї змонтували спеціальні сходи, аби парижани могли її оглянути зсередини. Мідна статуя зображала Лібертас – римську богиню справедливості. В одній руці вона тримала смолоскип, в іншій – Декларацію незалежності США. Вже можна було відсилати подарунок до Америки, однак американці, що взялися створити постамент для статуї, не надто квапилися, тому із відправкою довелося зачекати. Тільки навесні 1885 року подарунок прибув за адресою. Причому для його транспортування знадобилося цілих 214 ящиків – готову статую розібрали на 350 частин. Тепер уявіть собі, яку роботу мали виконати робітники, аби скласти цілу статую з цих частин! Авжеж, це було важче, аніж пазли складати. Статую монтували цілих чотири місяці. Її урочисте відкриття відбулося в кінці жовтня 1886 року. І хоча французький подарунок запізнився на 10 років (100-річчя незалежності США було відсвятковане 1876 року), проте він неабияк розчулив американців. Статуя Свободи стала символом не лише Нью-Йорка, а й усіх Сполучених Штатів. Навіть острів Бедлоу, де було встановлено статую, на її честь перейменували на острів Свободи. Кажуть що найкращі краєвиди Нью-Йорка відкриваються глядачам з корони Статуї Свободи. А її смолоскип палає і досі – окрім того, що статуя прикрашає довкілля, вона ще й служить маяком – сигнальний вогонь міститься всередині її смолоскипа.

 28 жовтня свої іменини святкують Денис та Іван

Не забудьте привітати!

Визначні події в історії 24 жовтня

1901 – Енні Тейлор спустилася з Ніагарського водоспаду
Хоч і кажуть, що екстрим – справа чоловіча, однак жінки не бажають ні в чому поступатися чоловікам. 1901 року виклик всій сильній половині кинула американка Енні Едсон Тейлор, що вирішила відзначити свій 43-й день народження у вельми оригінальний спосіб. Смілива жінка задумала спуститися Ніагарським водоспадом. Ніагара – річка, що протікає на межі США і Канади – має одну з найбільших систем водоспадів у світі. Висота Ніагарського водоспаду сягає понад 50 метрів. Слід додати, що на той час особливих технічних засобів для спуску водоспадами не було, тому Енні Тейлор скористалася звичайною дерев’яною діжкою. У визначений день екстремалка залізла в півтораметрову діжку, яку зіштовхнули з Ніагарського водоспаду, а потім виловили нижче за течією ріки. «Політ» пройшов нормально, «пасажирка» діжки не постраждала. Втім, не лише любов до гострих відчуттів рухала місіс Тейлор – вона нещодавно овдовіла і сподівалася, що цей вчинок дозволить їй заробити грошей, аби викупити чоловікове ранчо, віддане під заставу. Енні Тейлор подорожувала багатьма містами США, демонструючи знамениту діжку і розповідаючи подробиці свого стрибка. Проте, хоч вона і стала відомою в усій Північній Америці, однак решту своїх днів вдова прожила у нестатках. Одного стрибка виявилося замало, аби забезпечити себе на все життя.

1911 – початок полярної експедиції Роберта Фолкона Скотта
Про капітана Роберта Фолкона Скотта можна сказати, що він віддав все своє життя Антарктиді. Його заповітною мрією було першим досягти найпівденнішої точки Землі і підняти там прапор Британії. 1911 року Скотт почав готуватися до чергової, шостої за рахунком полярної експедиції. На той час у Скотта з’явився конкурент – норвежець Руаль Амундсен, що ще більше запалювало капітана. В жовтні 1911 року з мису Еванса, відкритого Скоттом в попередніх експедиціях, вирушив загін британських полярників. В цій експедиції були вперше використані моторні сани, завдяки яким британці планували обігнати норвежців. Однак ці сани дуже швидко вийшли з ладу, і довелося знову, як і в попередні мандрівки, запрягати в них собак. Однак собак не вистачало, з саней викинули частину вантажу, а мандрівникам довелося самим впрягатися в сани. Ціною неймовірних зусиль експедиція Скотта досягла Південного полюсу в січні 1912 року, але виявилося, що британці спізнилися: на полюсі вже стояв намет під норвезьким прапором, всередині якого Скотт знайшов листа від свого суперника, Амундсена, який першим досяг земної вісі і став першовідкривачем Південного полюсу. Ця новина сильно пригнітила британців. Довелося повертати назад. На зворотному шляху почалися жахливі снігові бурі, через які мандрівники збилися з дороги. Розбурхана стихія, а також нестача провіанту зробили свою чорну справу – з експедиції Скотта ніхто живим не повернувся… Проте весь світ віддав належну шану мужності і героїзму капітана Скотта та його колег, які не пожаліли власного життя заради наукових відкриттів.

24 жовтня свої іменини святкують Олександр, Анатолій та Вікторія

Не забудьте привітати!

Визначні події в історії 23 жовтня

4004 до н.е. – цього дня, згідно з розрахунками вчених, почалося сотворення  світу
І досі багато людей ламають собі голову над питанням: звідки взявся світ? А разом із тим – коли він виник? У Біблії сказано, що Бог сотворив наш світ за шість днів, а на сьомий день ліг відпочивати – саме тому сьомий день тижня – неділю – оголошено було днем відпочинку, вихідним. Але ж коли почався цей перший в історії тиждень? Скільки років відділяє світ від того першого понеділка, коли Господь відокремив світло від темряви? Цим питанням не на жарт зацікавився ірландський архієпископ Джеймс Ашер у XVII столітті. Аби вирахувати точний вік світу, він запросив до співпраці Джона Лайтфута, вченого з Кембриджського університету. Однак у своїх пошуках двоє вчених мужів користувалися зовсім не телескопами, намагаючись визначити вік небесного тіла під назвою Земля, і не мікроскопами, вивчаючи вік складових земної кори. Їхнім головним джерелом було Святе письмо – Біблія, за допомогою якої вони й вираховували вік світу. Зіставляючи описані в Біблії події, вчені дійшли висновку – сотворення світу почалося 23 жовтня 4004 року до Різдва Христового. На той час іще не існувало палеонтології, вчені не бачили кісток динозаврів – велетенських тварин які мешкали мільйони років тому. Сьогодні цифра в 4,5 тисячі років викликає хіба що іронічну усмішку – вчені нарахували нашій Землі-матінці понад 4 мільярди років космічного віку.

1970 – встановлено рекорд швидкості для автомобілів
ХХ століття – століття швидкостей. Почавши із повільних автомобілів, чия швидкість обраховувалася в кінських силах, воно стрімко прискорилося, дійшовши до надзвукових літаків та космічних швидкостей. Однак ці швидкості розвивалися високо в небі, а на землі головним транспортом лишався автомобіль, винайдений ще в кінці ХІХ століття. Американський водій Гаррі Габеліч дуже полюбляв швидкісну їзду. 1970 року він вирішив продемонструвати максимум того, на що здатен автомобіль. Цей епохальний заїзд мав пройти у штаті Юта по дну висохлого соляного озера Бонневіль. Осідлавши своє авто з промовистою назвою «Блакитне полум’я», оснащене реактивним двигуном, гонщик-шибайголова рушив уперед – назустріч новому відкриттю, новим можливостям, і – назустріч славі, про яку він тоді і не думав. Йому слід було подолати тисячокілометрову дистанцію на максимальній швидкості, якої ще не знало людство. В результаті Гаррі Габеліч встановив світовий рекорд зі швидкості, розігнавши своє «Блакитне полум’я» до рекордної позначки – 631 миля на годину (що приблизно дорівнює 1023 км/год). Зі свого авто Гаррі вийшов рекордсменом світу зі швидкісної їзди. Однак у наш час, коли поступ не стоїть на місці, утримати титул чемпіона не так легко. Рекорд Гаррі протримався до 1983 року, коли інший водій, британець Річард Нобл, розвинув швидкість 633 милі на годину. Всього на якихось дві милі різниця – а титул чемпіона вже переходить до іншого. Такі суворі закони поступу.

1920 – народився Джанні Родарі, видатний дитячий італійський письменник
Цього хлопчика у штанцях із латкою та із зеленим жмутиком волосся, напевно, знають всі. Той, хто смикне його за волосся –поплатиться рясними слізьми. Адже це – Цибуліно, невтомний та веселий шукач пригод і борець за правду. Вигадав і створив цього цибулевого хлопчика італійський письменник Джанні Родарі. Чомусь завжди так складається, що життя багатьох дитячих письменників аж ніяк не радісне. Саме таким було життя і в Родарі: в 10 років він лишився без батька; під час Другої світової війни змушений був співпрацювати із фашистською партією, що тоді перебувала при владі в Італії; у фашистських концтаборах загинули його друзі та улюблений старший брат Чезаре. Однак письменник не занепав духом – за допомогою пера і паперу він «виправив» своє життя, додавши у свої книги те, чим був обділений сам: світло, радість, пригоди. Була у письменника мрія – мрія, аби в усьому світі запанували справедливість і лад, аби не було війни, аби світом не правили гроші. Цю мрію він втілює у своїх казках. Безстрашний хлопчик Цибуліно підіймає повстання проти свавільного принца Лимона, що бере зі своїх підданих плату навіть за повітря, яким вони дихають. Простий народ виганяє всіх череватих багатіїв з їхніх маєтків, а їхні парки віддають дітям для ігор. А інший герой Родарі, хлопець Джельсоміно, (що означає «жасмин»), має голос магічної сили. Він потрапляє в Країну Бехунів, правитель якої змушує брехати всіх своїх підданих. За допомогою свого чарівного голосу Джельсоміно звільняє всіх мешканців країни з-під влади брехні. У своїх казках Родрі часто висміює жадібність (одному чоловікові спало на думку вкрасти Колізей, і він все життя тягав з нього камені до себе додому), витупає проти війні (ворогуючи армії відлили гармати із дзвонів, але замість пострілів з цих гармат пролунав подзвін, що возвістив завершення війни та початок миру). За свої заслуги перед юним читачем Джанні Родарі був нагороджений премією Ганса Християна Андерсена – найпрестижнішою нагородою з дитячої літератури.

1920 – народився Пеле, видатний футболіст бразильського походження
Не меншою таємницею, ніж футбольний талант цього уродженця Бразилії, було його ім’я. Повне ім’я звучить як Едісон Арантіс ду Насіменту. В сім’ї хлопця кликали Діко (скорочено від Едісон). Прізвисько «Пеле» малому Діко дали друзі із двору. Це прізвисько йому не надто подобалося, але вже якщо тебе так прозвали у дворі – то нічого не вдієш, будеш ти Пеле, і все тут. Що означає ім’я «Пеле» –достеменно ніхто не знає, проте сьогодні воно відоме в усьому світі. Ще б пак – адже Пеле визнано найкращим у світі гравцем найпопулярнішої спортивної гри – футболу. Легендарний футболіст тричі вигравав чемпіонат світу з футболу. За свою спортивну кар’єру він забив понад 1280 голів (провівши близько 1365 ігор). В рідній Бразилії Пеле визнаний найкращим бомбардиром національної збірної всіх часів. Шана до спортсмена була настільки великою, що Олімпійський комітет 1999 року оголосив Пеле «атлетом століття», хоча той жодного разу не брав участі в Олімпійських іграх. «Якби Пеле не народився людиною, він народився б м’ячем» – так з гумором писав про спортивного кумира бразильський журналіст.

1942 – народився Майкл Крайтон, американський письменник-фантаст
Чи не хотілося б вам, друзі, завести собі ручного динозавра, якого б можна було вигулювати повідку (ох і довгенький повідець знадобився б для вигулу динозавра!). Американський фантаст Майкл Крайтон надав дітям таку нагоду – щоправда, лише на сторінках своєї книги «Парк Юрського періоду». Власне, сам письменник був за фахом лікар, і його глибокі пізнання в медицині немало допомогли йому при написанні творів. Медична тема присутня майже в усіх його книгах. В романі «Людина-термінал» чоловікові, що страждає від приступів агресії, вживлюють у мозок електроди і за допомогою комп’ютера намагаються керувати його розумовою діяльністю. В романі «Штам “Андромеда”» на Землю з космосу потрапляє невідомий вірус, і медики ведуть активну боротьбу, аби врятувати людство від повальної епідемії. В 1980-х роках у науковому світі значно зріс інтерес до генної інженерії. Ця тема зацікавила і Крайтона, й під впливом захоплення останніми досягненнями генної інженерії він створив свій найвідоміший твір – роман «Парк Юрського періоду». Багатій-фантазер наймає вчених, яким за допомогою новітніх наукових досягнень вдається відродити динозаврів. На острові облаштовується спеціальний парк, на кшталт зоопарку, де відвідувачі зможуть роздивитися тварин, що мешкали на Землі мільйони років тому. Однак уже перша делегація гостей-вчених наражається на небезпеку – в парку стається аварія, і люди опиняються на острові сам на сам із колосальними звірами, не маючи уявлення, як можна боротися з ними. Письменник втілив у романі прагнення багатьох мрійників – відродити зниклі форми життя – але сам же з чисто науковим скепсисом заявив, що відродити зникле життя неможливо, історію не повернеш назад. Більшість творів Майкла Крайтона були екранізовані, а після того як режисер Стівен Спілберг зняв фільм «Парк Юрського періоду» – слава Майкла Крайтона сягнула апогею. І не біда, що ми ніколи не зможемо спостерігати динозаврів, які жили ще в ті часи, коли не було людей на Землі. Зате ж і динозаври ніколи не бачили нас, людей!

23 жовтня свої іменини святкують Андрій, Антон, Кирило та Сергій

Не забудьте привітати!

визначні події в історії 22 жовтня

1797 – перший стрибок з парашутом
«Люди – янголи, але з одним крилом. Вони можуть літати, лише обійнявшись», – так казав італійський письменник і актор Лучано Де Крешенцо. Дуже гарно сказано, але ж в насправді в людини немає і одного крила, а літати все-таки хочеться… Як бути? В давнину люди намагалися зробити собі крила, але ці спробу часто закінчувалися трагічно. Існує легенда про хлопчика Ікара, який зліпив собі крила з воску і злетів до сонця, та сонце розтопило воскові крила, і Ікар упав на землю (Насправді ж, якби Ікар підіймався до сонця, то через розрідженість повітря йому б ставало все холодніше, і врешті він би просто замерз і не зміг летіти). Тоді люди почали вигадувати пристрої, що допомогли б їм хоч деякий час побути в небі. Найвідомішим таким пристроєм є звичайний парашут. Винахідником парашуту вважається славетний вчений Леонардо да Вінчі, а от хто став першим у світі парашутистом – достеменно не відомо. 1783 року француз Луї-Себастьян Ленорман змайстрував парашут, з’єднавши дві парасольки, і стрибнув із високого дерева. Тим не менш першим професійним стрибком з парашутом вважається стрибок іншого француза, Андре-Жака Гарнерена. Власне, Гарнерен неспроста цікавився парашутами – свого часу йому довелося відсидіти три роки в угорській в’язниці, з якої він планував утекти. Використати парашут для втечі йому не судилося, однак Гарнерен змайстрував власну модель парашута, яку й випробував 1797 року. Здійнявшись на повітряній кулі неподалік від Парижу на висотку 1-го кілометра, Гарнерен вистрибнув з кошика з парашутом. І хоча парашут погано слухався свого власника через відсутність отвору в центрі купола, стрибок завершився успішно – відважний «десантник» приземлився за півмилі від місця стрибка. До речі, першою жінкою-парашутисткою стала дружина Гарнерена Жанна-Женев’єва, що повторила вчинок чоловіка через два роки після нього.

1938 – в США вперше продемонстровано роботу ксерокса
Кажуть, великі відкриття часто робляться… з лінощів. Приблизно так сталося із американським адвокатом зі смішним прізвищем Честер Карлсон (втім, на той час Астрід Лідгрен ще не створила свого відомого героя з пропелером, тому прізвище тоді не було смішним). Отже, містер Карлсон дуже нудився паперовою роботою. Якби ж документи можна було не переписувати, а копіювати, ніби фотоапаратом! Ця ідея захопила Карлсона, і він облаштував собі лабораторію в підсобці нью-йоркського готелю «Асторія». Там механік-самоук і сконструював свій пристрій для копіювання паперових документів методом сухого електростатичного друку. Однак інвестори лише знизали плечима і відмовилися запускати серійне виробництво цього підозрілого апарату. Карлсон витратив 17 років, аби довести перспективність свого винаходу. І не прогадав – нині його винаходи стоять в усіх торгових центрах та офісних приміщеннях.

22 жовтня свої іменини святкують Максим, Петро та Яків

Не забудьте привітати!

Визначні події в історії 21 жовтня

1520 – Фернан Магеллан відкрив протоку, названу його ім’ям
Після відкриття Колумбом нового континенту – Америки – в Європі розгорілася боротьба за панування на морях. Особливо гострою вона була між Іспанією та Португалією – обидві держави мали потужні флоти та досвідчених мореплавців, обидві країни прагнули першими освоїти нові нововідкриті незаймані американські землі. На початку XVI століття Португалія в цій гонитві вирвалася вперед, проклавши морський шлях навколо Африки до американських берегів. Однак Іспанія також не пасла задніх, тому в конкурентній боротьбі з Португалією зробила ставку на португальця. Ним виявився капітан Фернан Магеллан, уродженець Португалії, що присягнув на вірність іспанському королю. На капітана покладалося завдання прокласти морський шлях від Іспанії до Америки. Нелегко плисти по морях, якими до тебе ніхто не плавав. Магеллану доводилося діяти на удачу. Вийшовши у вересні 1519 року на 5-и кораблях з іспанського порту, Магеллан попрямував в обхід Америки, прагнучи знайти шлях до Тихого океану (який тоді ще навіть не мав назви). Не раз через помилкові припущення доводилося розвертати кораблі та плисти назад. Минув рік поневірянь по морях-океанах, команда спізнала голод і холод, проти Магеллана спалахнув бунт, оскільки іспанські капітани не надто жалували португальця. Врешті експедиція Магеллана увійшла в довжелезну протоку, що сполучала Атлантичний океан із Тихим. На її подолання пішло 38 днів, протягом яких у команди скінчилися харчі, тож у меню моряків з’явилися чоботи та інші речі зі шкіри. На щастя, природа виявилася милостивою до мореплавців, за час плавання не трапилося жодної бурі, через що вдячний Магеллан назвав океан «Тихим». Протока ж, яку перетнули іспанці, отримала назву Магелланової. На жаль, кінець видатного мореплавця, що здійснив перше в історії навколосвітнє плавання, виявився безславним. Навесні 1521 року іспанці висадилися на філіппінських островах. Спалахнула сутичка із місцевими племенами, в ході якої в Магеллана поцілили отруєною стрілою. Обпливши навколо світу, мужній першопроходець так і не зміг повернутися до рідних берегів.

1879 – Томас Едісон вперше випробував електричну лампочку
Всім знайома електрична лампочка пройшла довгий шлях: від заповнених жиром глечиків із запаленими ґнотами до сальних та воскових свічок і далі – до гасових ламп. Таємниці електричної енергії почали вивчатися ще в античні часи – так, грецькі вчені помітили, що шматочки смоли, потерті об хутро чи вовну, можуть притягати до себе пір’їнки і пушинки. Цю смолу, яку ми сьогодні називаємо бурштином, давні греки називали «електрон». Минуло близько тисячі років, і англійський фізик XVI століття Вільям Гілберт назвав це взаємне тяжіння електрикою. А його співвітчизник Гемфрі Дейві 1801 року вперше отримав електричне світло – він пропустив електричний струм через платинову пластинку, яка нагрілася і почала світитися. Натхненний відкриттям, Дейві створив першу в історію освітлювальну лампу – дугову. Однак ця лампа годилася хіба що для лабораторних дослідів – для освітлювання житла вона була аж надто громіздкою і незручною. Роками вчені мучилися, намагаючись створити електричну лампочку, яка була б і яскравою, і зручною водночас. І сталося диво така лампочка була винайдена двічі. Двоє вчених, незнайомих одне з одним – англієць Джозеф Свон та американець Томас Едісон – одного й того ж року запатентували лампу розжарювання з вугільною ниткою. Природно, між вченими мужами розгорілася суперечка – хто перший винайшов лампу? Ця суперечка тривала майже три роки. За цей час невтомні першовідкривачі почали впроваджувати свій винахід у життя. Свон почав освітлювати будинки в Лондоні за допомогою електрики, Едісон оснастив електричними лампами пароплав «Колумбія», а згодом взявся за електрифікацію Нью-Йорка. Завдяки енергійності Едісона Нью-Йорк став першим місцем з електричним освітленням. Зрештою Свон і Едісон припинили сперечатися, хто з них був першим, і 1882 року відкрили спільне підприємство з виробництва електричних ламп. Тим не менш, в науковому світі першовідкривачем електричної лампи вважається Томас Едісон – саме він, на думку багатьох дослідників, перший освітив планету електричним світлом. І всі електроніка, якою ми сьогодні озброєні – телевізори, комп’ютери, холодильники, мікрохвильовки, мобільні телефони – бере свої витоки з простої електричної лампочки, маленької скляної колби з тоненькою металевою  волосинкою всередині.

21 жовтня свої іменини святкують Таїсія та Юлія

Не забудьте привітати!

Визначні події в історії 20 жовтня

1911 – початок експедиції Руаля Амундсена на Південний полюс
Видатний полярний дослідник, «Наполеон арктичних країн», як його прозвали, норвежець Руаль Амундсен уславився в першу чергу відкриттям Південного полюсу. Власне, він мріяв спершу досягти Північного полюсу, але, поки споряджалася експедиція, виявилося, що Амундсен спізнився – Північний полюс був уже відкритий. «Ах так! –подумав невтомний мандрівник. – Тоді я відкрию Південний полюс!». І почалася підготовка нової експедиції. Мандрівка крижаною пустелею була страшенно ризикованою справою – все необхідне (продукти, ліки і т.д.) треба було брати з собою, в разі небезпеки допомоги було чекати нізвідки – навколо простягалася засніжена рівнина, де не ступала людська нога. Розраховувати можна було лише на власні зусилля. В жовтні 1911 року команда з п’яти чоловік на чотирьох санях, запряжених собаками, рушила в дорогу. Треба було поспішати – Амундсена повідомили, що в цей час розпочалася експедиція англійця Роберта Скотта, який також прагнув підкорити Південний полюс. Спершу шлях експедиції пролягав рівниною, згодом почалися круті засніжені схили. На цих схилах мандрівники влаштували склад провіанту для зворотного шляху. 7 грудня 1911 року експедиція Амундсена вийшла на рубіж, якого досягли її попередники – трьома роками раніше тут побувала експедиція англійця Шелктона, яка через нестачу продуктів повернула назад, не дійшовши 180 км до Південного полюса. 14 грудня, випередивши експедицію свого конкурента Скотта, команда Амундсена досягла Південного полюса. Мандрівники не стали тут довго затримуватись – встановили на полюсі намет під норвезьким прапором, у якому залишили листа норвезькому королю зі звітом про експедицію, а також послання Роберту Скотту. 7 березня 1912 року експедиція вдало повернулася на батьківщину, де Амундсен сповістив усіх про своє відкриття. Його супернику Роберту Скотту поталанило значно менше – на жаль, його експедиція загинула на зворотному шляху від голоду і виснаження…

1924 – в ефірі пролунала перша в Україні радіопередача
«Говорить Київ. За київським часом – 12-а година 20 хвилин». Ці звичні
слова ми не раз чули з радіоточки, яку зазвичай встановлюють на кухнях. Із винайденням радіо у світі почалася інформаційна епоха. Радіо, а згодом і телебачення сполучили всю планету, люди в різних куточках землі отримали можливість дізнаватися про все, що діється у світі. Днем народження українського радіо вважається 20 жовтня 1924 року. Цього дня в ефірі пролунала перша українська передача – трансляція радіоконцерту з Харкова. Перші слова українського радіо почули 70 радіолюбителів. Дикторів на радіо тоді ще не було, тож передачу відкрив технік, який за звичкою зв’язківця на початку тричі промовив у мікрофон «Алло», а потім ще тричі: «Говорить Харків». Саме з цих слів і почалася історія радіомовлення в Україні.

1944 – відбувся перший бойовий виліт японських пілотів-камікадзе
У ХІІІ столітті в Китаї правила монгольська династія. Проте монголи не вдовольнилися підкоренням Китаю і з жадібністю поглядали у бік японських островів. Вони примусили китайців спорудити величезний військовий флот для вторгнення в Японію. Але не судилося збутися мріям монгольських загарбників – двічі їхній флот підходив до Японії, і двічі у відкритому морі на нього налітав ураган, який перевертав судна і топив їх. Цей ураган, що врятував їхню країну від навали, японці прозвали «камі кодзьо» – «божественний вітер». Минуло багато років, і Японія знову відчула подув «божественного вітру»… ХХ століття. Тривала Друга світова війна. Японія воювала із США на Тихому океані. 1944 року у війні вже відбувся перелом на користь супротивників Японії. Тоді військове командування звернулося до солдатів із закликом згадати самурайський кодекс «Бусідо», в якому було сказано: «Військовий обов’язок – все, смерть – ніщо». Почали формуватися загони пілотів-смертників, що мали топити американські кораблі в океані. Ці відчайдушні юнаки злітали в небо, атакували ворога власним літаком – і гинули. Такою була сувора самурайська мораль – загинути, долаючи ворога. В пам’ять про «божественний ураган» пілотів-смертників прозвали «камікадзе». В бойові вильоти камікадзе проводжали як героїв. Льотчик пов’язував голову білою стрічкою і червоним кружечком – «вранішнім сонцем», символом Японії, випивав чарку саке і передавав родичам скриньку з прядкою волосся та прощальним листом.
Героїв проводжали у політ співами їхні дружини, наречені, сестри – вони плакали з туги, але пишалися хлопцями, які жертвують життям заради батьківщини. В настановах камікадзе мовилося: «Коли ціль буде в межах видимості – наведіть приціл на середину корабля. Увійшовши в піке, щосили вигукніть: «Хісатс!» («Бий без промаху!»). Перед зіткненням принципово важливо не заплющувати очі. Раптово ви відчуєте, що плинете в повітрі. Цієї миті ви побачите обличчя матері. Усі квіти сакури зі святилища Ясукуні в Токіо радісно всміхнуться вам…». Сотні пілотів загинули героїчною смертю, але навіть їхня самопожертва нічого не змінила – війна була програна, Японія лежала в руїнах. Цей моторошний героїзм японських вояків навряд чи можна збагнути європейським розумом. Він – породження тієї загадкової душі Японії, що, за висловом самих японців, подібна до цвіту сакури.

 20 жовтня свої іменини святкують Аліна, Марк та Сергій

Не забудьте привітати!

Неправдивая карта США

Неправдивая карта США

Британский историк-любитель Джон Пол Флойд заявил об обнаружении им ряда подозрительных фактов в истории так называемой карты Винланда, старейшей карты Америки. По мнению Флойда, это позволяет считать карту фальшивкой: об этом он заявил в интервью британским газетам, включая Daily Mail.
Карта Винланда, где кроме контура Европы, Африки и части Азиии отмечена Гренландия и часть Северной Америки, найдена в 1957 году между двумя историческими книгами.
Флойд обращает внимание на то, что обе этих книги были известны ранее: речь идет о копии Historia Tartarorum (устоявшийся перевод: «История Монгалов, именуемых нами Татарами») и Speculum historiale («Историческое зеркало»). Любителю истории удалось установить, что уже в 1892 году их показывали общественности на выставке, посвященной годовщине открытия Америки, но никаких упоминаний о сенсационной карте тогда сделано не было. Рукописи вообще не имели отношения к открытию Нового света и, как утверждает Флойд, были отобраны организаторами выставки исключительно с целью продемонстрировать богатое культурное наследие Европы. Флойд также обращает внимание журналистов на то, что оба документа, между которыми нашли карту, были предоставлены на выставку кафедральным собором в Сарагосе.
На протяжении более полусотни лет, по словам Флойда, никто не упоминал об уникальной карте, а потом из собора украли множество древних манускриптов и документов: карта Винланда появилась уже после этой кражи, причем ее продавец, Энцо Феррахоли был уличен в связи с ворами. Само по себе это не говорит о подделке, но, как считает любитель истории, вызывает подозрения. На страницах The Sunday Times утверждается, что как минимум часть профессионального сообщества отнеслась к словам Флойда серьезно и намерена провести собственное дополнительное расследование. «Иногда требуется взгляд со стороны, чтобы заметить очевидное», приводит издание слова Питера Барбера, главы отдела картографии Британской библиотеки.
При этом ни Флойд, ни научное сообщество не отрицают того, что викинги действительно добирались до берегов Лабрадора и Ньюфаундленда. В пользу доколумбовых посещений Северной Америки европейцами говорят данные археологических раскопок, однако пока что все указывает на отсутствие постоянных колоний. Что же касается карты Винланда, то дискуссия о ее подлинности не прекращается с момента обнаружения, причем окончательного ответа на этот вопрос до сих пор не получено.

Если наложить на карту 1926 года контур Гренландии с карты Винланда, то соответствие берегов окажется слишком точным для XV столетия. Это один из аргументов тех, кто считает карту подделкой.

Как использовать нашатырный спирт

Как использовать нашатырный спирт

Моем окна
1 ст. ложка нашатырного спирта на 1 л воды. Моем (удобно использовать распылитель для воды) и натираем мягкой бумагой или газетой.

Отбеливаем белье
1 ст. ложка нашатырного спирта, 2 ст. ложки 3% перекиси водорода на ведро горячей 60–70 град. воды. Выстиранное белье заливаем раствором (чтобы он покрывал белье полностью) на 15–20 мин. После этого белье 2 раза прополаскиваем в проточной воде.

Нейтрализуем укусы комаров и других насекомых
Аккуратно смачиваем места укусов нашатырным спиртом (перестает чесаться уже через несколько секунд).

Чистим замшевые вещи
1 часть нашатырного спирта и 4 части воды. Чистим ватным тампоном, смоченным раствором, меняя по мере загрязнения. Затем протираем ватой смоченной водой с добавлением уксуса (1 ч. ложка на литр воды), высушиваем.

Отмываем подошву утюга
1 часть нашатырного спирта и 1 ч. уксуса. Мягкую тряпочку смачиваем в растворе и протираем утюг.

Удаляем следы от мух на стеклах
1 часть нашатырного спирта и 10 частей воды

Освежаем цвет ковров и мягкой мебели
3 ст. ложки нашатырного спирта на 1 литр воды. Губкой, смоченной смесью протираем ковровые изделия.

Визначні події в історії 17 жовтня

1831 – Майкл Фарадей відкрив явище електромагнітної індукції

«Якщо потерти ебонітову паличку – то перед вами з’явиться Фарадей і скаже: “Слухаюсь і корюся!”». Звісно, то жарт. А правда життя полягає в тому, що чималій кількості речей, які оточують нас у повсякденні, ми завдячуємо Майклу Фарадею. Без нього не було б комп’ютерів і телевізорів, електричних кабелів та й самої електрики не було б. Хто ж він, це таємничий повелитель електричної енергії? Майкл Фарадей народився в Лондоні у бідній родині. Змалку хлопець вирізнявся допитливістю та схильністю до різноманітних досліджень. Майкл не відвідував школу, однак йому пощастило влаштуватися на  роботу в книжкову крамницю, де він самотужки вивчився хімії та фізиці. Талановитого самоука помітили і запросили в Королівський університет. Тоді, на початку ХІХ століття, природа електричного струму ще тільки починала вивчатися, і про електрику говорили, як про чорну магію. Фарадей захопився вивченням взаємодії електричного та магнітного полів і в результаті здійснив світове відкриття – відкрив явище електромагнітної індукції!
Це явище полягало в тому, що завдяки магнітному потоку у замкненому контурі міг виникати електричний струм. Внаслідок взаємодії електронного та магнітного полів виникали електромагнітні хвилі – отже розсіяну електричну енергію можна було збирати в імпульс! Якби ми тільки могли уявити, які процеси відбуваються, коли ми просто встромляємо штепсель в розетку! Загалом же Фарадей здійснив стільки відкриттів, що ми ними сьогодні користуємося скрізь і повсюди. Нержавіюча сталь, мідні дроти, алюмінієві ложки – це все винаходи Фарадея, якого за життя вважали магом і чарівником.

1902 – в Детройті випустили перший автомобіль марки «Кадилак»
«Я тепер крутий чувак, маю чорний Кадилак» – багато хто чув цю пісню гурту «Дзідзьо». Так, мати машину марки «Кадилак» є мрією багатьох сильних світу цього. Ця аристократична марка автомобілів виникла завдяки американському механіку Генрі Ліланду. Працюючи на трикотажній фабриці та на зброярському заводі Кольта, він багато чому навчився. Невтомний винахідник сконструював чимало технічних засобів – від машинки для стрижки волосся до двигуна внутрішнього згоряння. Врешті Ліланд настільки захопився розробкою автомобілів, що почав співпрацювати з самим Генрі Фордом, королем автомобілебудування. За його підтримки він відкрив компанію «Cadillac Motor Car», що була названа на честь засновника Детройта Антуана де Кадильяка. Компанія почала випускати автомобілі класу «люкс», якими швидко зацікавилися вершки суспільства. «Кадилак» став символом розкоші та технічної досконалості. Тому недаремно в  наші дні тих, хто має «Кадилак», вважають крутими. Хоча справжня крутість вимірюється  аж ніяк не маркою машини. І навіть не її наявністю.

17 жовтня свої іменини святкують Василь, Вероніка та Володимир

Не забудьте привітати !

Жилось ли нам лучше

Жилось ли нам лучше

Обычно у нас гордятся социалистическими ценами и любят считать современные зарплаты в коробках спичек, стаканах газировки и поездках в трамвае. Только этими ценами сыт не будешь. Да и не хлебом единым жив человек.
Давайте посмотрим цены на яйца. 90 коп и 1 руб 20 за десяток. Возьмем зарплату в 120 рублей – это зарплата десятком миллионов. Вы могли купить сто упаковок яиц за 1 руб 20 коп. Сейчас оно стоят 40 руб. за десяток. То есть, в пересчете на яйца социалистические 120 рублей весили месячную зарплату в 4 000 рублей. А хорошая зарплата в 240 рублей (большинство интеллигентов о ней грезили) весила 8 000 рублей в месяц. Учтите, что эти цены существовали ещё в 60-ые, когда минимальная зарплата была 30 рублей. Возьмем масло – 3 руб 60 коп. На 120 рублей вы могли купить меньше 40 кг масла. Сейчас оно стоит тоже порядка 360 руб за кг. Умножьте 32 кг на 360. Вы получите чуть больше 11 000 рублей, а хорошая зарплата не для всех будет равна 22–24 тысячам рублей в месяц. Сыр стоил порядка 3 рублей за кг. 40 кг сыра надо умножить на 250. Вот вам зарплата в 10 000. Это аналог 120 рублей в месяц в сыре. С курицей будет ещё забавней. Куры стоили порядка 3.20 за кг. Сейчас они стоят меньше 100 руб.
Лень делить, но, если умножить 37 кг на 100, зарплата в курах при социализме окажется удивительно жалкой. Даже хорошая зарплата в 240 рублей окажется меньше 8 000 рублей в месяц. С мясом при социализме был кошмар не только в снабжении, но и в ценах. В мясе за 2 руб половина были кости. Даже при всех скидках на московский социализм чистое мясо стоило после удаления костей порядка 3–4 руб за кг. Сейчас свиной бескостный окорок стоит у нас на рынке 250 руб за кг. То есть даже при льготном подсчете цены на чистое мясо в 3 руб за кг 120 руб равны зарплате в 10 000 руб. Ещё большее удивление возникнет при пересчете стоимости круп. Гречка стоила порядка 40–50 коп за кг. Зарплата в 120 руб весила 240 кг гречки. Сейчас она в пятерке стоит меньше 30 руб. Получим зарплата в 7 200. Хорошая зарплата не дотянет до 15 00 рублей. Но тот же результат даст подсчет зарплаты в рисе и подсолнечном масле. Приблизительно те же 7–8 тысяч рублей мы получим при пересчете цен и зарплат в сахаре. Элементарные, продовольственные товары стоили дорого. Не было никакой «социальной» политики для бедных. Бедных обирали за такие продукты питания как сахар, крупа, гречка, рис, подсолнечное масло, яйца, мясо. Чудеса с фруктами это понятно. 2 руб за кг апельсин. 120 руб дадут зарплату в 60 кг. Умножаем 60 кг на 120 руб. Зарплата будет равно 7 200 руб в месяц. С яблоками будет лучше. Ежели брать по 50 коп за кг, то получим зарплату в 14 000 руб в месяц. Это просто роскошь, но яблоки тогда были сезонным товаром. Если же мы возьмем рыночные цены, то содрогнемся. Мандарины по 6 руб за кг. Я в прошлом году покупал по 40–60 руб за кг у нас на рынке. Но возьмем 100 руб, зарплата в 120 руб. окажется равной 2000 рублей в месяц. Это грабеж среди бела дня! Пересчитайте пучки укропа по 20 коп или 50 коп. Но, давайте для простоты возьмем сок в пол литровых бутылках. 40 коп за пол литра, 80 коп за литр. На 120 руб вы купите 150 литров сока. Умножьте его на современные 70 руб за литр. Получите зарплату в 1050 рублей в месяц. Полная нищета, а сок нужен детям, впрочем, раньше процесс пастеризации уничтожал больше витаминов. Совершенно не случайно молдавские соки по старой технологии особым спросом не пользуются. В 3-х литровых банках сок был дешевле, но хоть в пять раз удешевите, всё равно будет нищая зарплата.
Теперь возьмем святое для певцов социализма. Это молоко – разливное 20–25 коп за литр и в бутылках 30 коп за литр. На 120 рублей вы купили бы 360 литров молока. Умножаем 360 на 40. Это 14 400 рублей. Вроде хорошо в сравнении с ценами на мясо, кур, гречку, подсолнечное масло, но не густо. При этом надо учесть, что реальная потребность взрослого человека в молоке невелика. Куда важнее фрукты как источник витаминов. Красиво получится только с рыбой, пока треска по 37 коп с головой и 45 коп без головы за кг не стала жутким дефицитом. Всё прекрасно, но есть три раза в день треску с картошкой и черным хлебом тяжело. При социализме были очень богатые люди. Они пользовались разными возможностями – получали дешевое или бесплатное жильё, гуляли в ресторанах, покупали хорошую одежду, каждый год отдыхали на юге. Но из бедных людей последние копейки вытягивали на еду. Общество, где из бедных последние копейки вытягивают на еду это не общество социального равенства. Я брал расчет – 120 рублей. Но я помню минимальные зарплаты в 30, 60, 70 руб лей. Это зарплаты, когда человек выбирал – есть ли ему дешевое пшено или потратиться на гречку, лить в кашу подсолнечное масло или положить кусок сливочного. Вдобавок десятки миллионов страдали от весеннего авитаминоза. В капусте и яблоках в январе уже не больше 20 % от изначального объема витаминов. В феврале ещё меньше, а в марте витаминов в капусте и яблоках практически нет. Зелень стоит дорого и есть только на рынках. Фрукты только на рынках. Белковое голодание среди бедных было нормой.
Мы можем справедливо ругать современное общество, но я не хотел бы жить в старом. Пенсионеры тогда жили в основном за счет меньших потребностей в еде. Мужчинам часто приходилось жить в условиях фиксированных ставок зарплат хуже женщин из-за большей потребности в еде. Дешевый проезд на транспорт, дешевая кварплата и многие прочие удовольствия социализма, включая бесплатное образование, по сути были способом поддержания в человеке возможности работать прежде всего за еду. Социализм не убивал, как современный, российский капитализм. Он просто тихо калечил физически и нравственно наименее обеспеченную часть населения. Если бы тогда подняли цены на проезд до нынешних, когда проезд в метро стоит 26 руб, а это приблизительно цена килограмма сахарного песка или гречки, страна просто бы встала.
Я в данном случае не разбираю ещё вопросы иных цен на предметы первой необходимости – одежда, учебники для детей, обувь. Если копаться в этих проблемах, то картина будет удручающей. Социализм не был гуманен к бедным. Другое дело, что у нас звериный капитализм с издевательскими пособиями по безработице, ценами на лекарства, отсутствуют как в США продуктовые талоны. Вдобавок, если 60-ые годы мать-одиночка имела 30–60 рублей в месяц, у неё не отнимали ребенка. У нас сейчас и при зарплате равной прошлым 120 рублям могут ребенка отнять. Поэтому не надо удивляться, что социализм не встретил защиты у народных масс. Самое издевательское в социализме, это нищета для ключевой части населения. Беднее всего в 60-е годы жила Россия, причем Нечерноземье. Здесь были главные производства. Я уж не говорю про проблему интеллигенции. Зарплаты часто были ниже, чем у рабочих, а переход в рабочие был законодательно запрещен. Одно утешает – при Сталине было намного хуже. Сталин был ещё более жесток к бедным.

Как питались большевитские вожди

Как питались большевитские вожди

Властный общепит достался большевикам в наследство от царского режима, причем в буквальном смысле слова. После переезда Совнаркома в Москву оказалось, что в Кремле сохранились и императорские сервизы, и императорская прислуга...
«Низший состав оставался на местах,– вспоминал Троцкий.– Они принимали нас с тревогой. Режим тут был суровый, крепостной, служба переходила от отца к сыну. Среди бесчисленных кремлевских лакеев и всяких иных служителей было немало старцев, которые прислуживали нескольким императорам.
Один из них, небольшой бритый старичок Ступишин, человек долга, был в свое время грозой служителей. За обедом нам подавали жидкие щи и гречневую кашу с шелухой в придворных тарелках с орлами. «Что он делает, смотри?» – шептал Сережа (Сергей Седов, младший сын Троцкого) Старик тенью ходил за креслами и чуть поворачивал тарелки то в одну, то в другую сторону. Сережа догадался первый: двуглавому орлу на борту тарелки полагается быть перед гостем посередине».
В столовые преобразовали и рестораны при крупнейших московских гостиницах, которые в те годы служили общежитиями для красного чиновничества и назывались Домами советов. По поводу качества питания сохранились самые противоречивые воспоминания. В одних говорится, что большевики чуть ли не ежедневно ели черную икру фунтами, в других – что клейкую и омерзительную кашу, приготовленную в столовой одного из Домов советов, даже с голодухи невозможно было взять в рот.
Истина, как обычно, была и проще. и интереснее. Как свидетельствуют фотографии, сделанные в третьем Доме советов, где в 1921 году жили и столовались делегаты X съезда РКП(б), на завтрак им полагались бутерброды на тончайших ломтиках черного хлеба, а за чаем выстраивались длинные очереди. Однако далеко не все большевики питались столь же скудно. Члены Политбюро получали дополнительный паек. И, как вспоминал видный деятель Коминтерна, а впоследствии академик Евгений Варга, не все мирились с таким положением. «Во время голода,– писал Варга,– высшим руководителям партии полагалась небольшая добавка к пайку. Однако пролетарская солидарность еще была так сильна, что Бухарин отказывался получать дополнительные продукты; специальным решением Политбюро его заставили брать их». Подобная ситуация смущала не только Бухарина. Поэтому вскоре кремлевскую столовую формально подчинили лечсанупру Кремля, а также стыдливо начали именовать столовой лечебного питания. Довольно скоро ее передали в подчинение и снабжение Наркомату торговли РСФСР, но на бланках и талонах на питание «кремлевка» многие годы продолжала именоваться лечебной и лечсанупровской.
В годы НЭПа, когда частные торговцы снабжали Москву товарами лучше любого Госснаба, кремлевская столовая могла бы приказать долго жить. Однако в дело вмешался пресловутый партмаксимум зарплаты гос– и партчиновников и лечебный обед оказался неплохим средством подъема уровня жизни зарождавшейся номенклатуры. Ко всему прочему порции были такими, что. по воспоминаниям ветеранов, их хватало на двух-трех человек.
Обедающих в столовой стало гораздо меньше – большинство предпочитало уносить домой готовые блюда в специальных тройных судках, а высоким руководителям судки с горячей едой прислуга доставляла прямо на кремлевские квартиры.
В 1920-е годы кремлевскую столовую разделили: небольшая часть, обслуживавшая живших в Кремле руководителей, осталась на прежнем месте, а для остальных выделили помещение на улице Грановского (ныне Романов переулок). Формальных критериев для прикрепления аппаратчика к столовой в первые годы советской власти не существовало.
Как рассказывал мне бывший управляющий делами Совмина СССР Михаил Смиртюков. его прикрепили к столовой без какой-либо просьбы с его стороны: «Примерно через год после моего прихода на работу в Кремль мне позвонили из отдела кадров и сказали, что вот с такого-то числа вы можете ходить на улицу Грановского в столовую. Мне дали книжку талонов на месяц, что-то я за нее позднее заплатил. В первое время, как мне казалось, народу туда ходило немного – человек сто, наверное. А потом людей становилось все больше и больше. На столах стояла капуста квашеная. И квас – сколько хочешь. У меня из книжки оторвали талончики на обед и на ужин. Дали три блюда, я пообедал. Потом дали продукты на ужин – французскую булку, кусок колбасы, сливочного масла кусочек. Так и пошло. На выходные дни давали курицу.
Там была интересная штука. Перед обеденным залом был зал поменьше. Там давали булку, и можно было посидеть и попить чаю. Так это место облюбовали старые большевики. После обеда засиживались там, гоняли чаи и обсуждали текущий момент. Ну, некоторые высказывались довольно резко по адресу руководства. Кто-то доложил наверх, и эти чаепития были прикрыты».

Литерный паек
В 1932 году на каждого прикрепленного выделялось ежемесячно по 4 кг мяса и колбасы, 6 кг рыбы и 2 кг сельди, 1 кг кетовой икры, 2 кг сыра, 1,5 кг сливочного сахара, муки и круп, 8 банок консервов, 20 яиц, 50 г чая и 2 куска мыла. Кроме того, ежедневно полагалось по 800 г хлеба и по литру молока.
Однако далеко не все аппаратчики были прикреплены к кремлевской столовой. Большая часть высокопоставленных чиновников питались в столовых и покупали продукты в магазинах системы ГОР-Та (Государственного объединения розничной торговли). Для покупок в этих магазинах чиновникам выделялись талоны. Высоким руководителям – от члена коллегии наркомата и выше, а также соответствовавшим им по рангу партчиновникам выделялись талоны литера «А», что позволяло купить ежемесячно продуктов на 147 рублей. Начальники главков и все, кто стоял ниже, получали талоны литера «Б», где разрешенная к отовариванию сумма была вдвое ниже.
Естественно, получать талоны и лечебное питание стремились все более широкие массы чиновников; к столовой и распределителям пытались прикрепиться известные ученые и артисты. В итоге к середине 30-х паек получали 4,5 тыс. человек, а литера «Б» – 41,5.
С учетом ученых и персональных пенсионеров общее количество получавших пайки превышало 55 тыс. человек. И в Политбюро решили навести порядок в распределении продовольственных благ.
В течение 1935 года в СССР постепенно была отменена карточная система, и 25 мая 1936 года СНК СССР принял постановление «О порядке расходования средств на бытовые нужды работников народных комиссариатов и других центральных учреждений Союза ССР». Оно предусматривало отказ от литерных талонов и прикрепление чиновников, имевших ранее литеру «А», к ведомственным столовым закрытого типа. На питание каждого прикрепленного впредь выделялась дотация в размере 100 рублей в месяц, а количество работников наркомата, пользующихся этой льготой, утверждалось Совнаркомом. Однако эта кампания по экономии госсредств нисколько не коснулась членов Политбюро. Наоборот, с середины 1930-х годов для каждого из них был устапродуктов – 8 тыс. рублей в месяц. Собственно, моду в этом вопросе устанавливал Сталин. До тех пор пока в еде он был аскетом, ему подражали все остальные. Но после смерти жены долгие обеды Сталина с соратниками превратились в очень долгие, а сам вождь, как вспоминал Анастас Микоян, пристрастился к кулинарным экспериментам.
«Он любил выдумывать и заказывать блюда, неизвестные нам. Например, стал заказывать поварам и постепенно совершенствовать одно блюдо – не то суп, не то второе. В большом котле смешивались баклажаны, помидоры, картошка, черный перец, лавровый лист, кусочки нежирного бараньего мяса. Это блюдо подавалось в горячем виде. Туда добавляли кинзу и другие травы. Сталин дал ему название «Арагви»».

Будет и на нашем столике праздник
В конце 1947 года «продовольственный коммунизм» для членов Политбюро был отменен. Но с тех пор пищевая табель о рангах стала принимать все более четкие очертания.
Прежде всего разделение касалось обслуживания высокопоставленных персон. Членов и кандидатов в члены Политбюро, а также секретарей ЦК кормило управление охраны госбезопасности, которое имело для этой цели особую базу. Как рассказывал командовавший этой базой полковник Геннадий Коломейцев, на питание членам Политбюро в 1960–70-е годы выделялась дотация 400 рублей, кандидатам в члены и секретарям ЦК – 200 рублей.
Разница была и в количестве обслуживающих руководящую персону поваров: секретарю ЦК и его семье готовил один повар, кандидату в члены Политбюро – два, члену Политбюро – три, генерального секретаря обслуживали целые бригады поваров. Продукты, правда, как утверждал Коломейцев, поступали на особую базу 9-го главка КГБ из тех же хозяйств и спеццехов, которые обслуживали и столовую на Грановского и ее филиал в знаменитом Доме на набережной.
Но многие руководители ведомств, которым такое обслуживание не полагалось, считали, что в «девятке» все толще, слаще и длиннее. Бывший председатель Гостелерадио Николай Месяцев рассказывал, например, что даже на общих приемах генеральному секретарю и членам Политбюро подавали совершенно особые продукты, недоступные обычным министрам: «Приехали они к нам принимать Останкинскую телебашню. Прошлись везде, поднялись на лифтах в ресторан. Брежнев, Косыгин и Подгорный сидели за одним столиком, я со своими замами – за другим. Их обслуживали официанты из управления охраны КГБ, и продукты для них ребята из «девятки» привезли с собой. Смотрю, на их столик принесли замечательный балык. Я официанту говорю: «Принесите и на наш столик балыка». Никакой реакции. Я еще раз, третий. Подгорный зовет этого официанта и говорит ему: «Слушай, принеси ему балыка, чего он все время канючит!» Принесли».
Остальные руководители страны по традиции пользовались «лечебным питанием». Новшеством по сравнению с первыми годами существования кремлевской столовой было то, что в начале 1940-х прикрепленные все чаще стали получать по своим талонам вместо обедов продукты. В карточках не говорилось, в какой именно день нужно использовать талон на обед и ужин. И сначала аппаратчики стали просить выдать продукты вперед, уезжая в отпуск, а потом это стало общей практикой.
В 1941 году кремлевскую столовую эвакуировали вслед за большей частью правительства и ЦК в Куйбышев. Остававшихся в Москве аппаратчиков кормили, причем достаточно скудно, в самом Кремле, а затем организовали им обеды в ресторанах в центре Москвы.
В 1950-е годы система прикрепления и дотаций в столовой на Грановского и ее филиале сложилась окончательно. Кому получать обеды и их заменители, а кому нет, решала комиссия во главе с председателем Центральной ревизионной комиссии КПСС. В состав комиссии входили управляющие делами ЦК и Совмина, а также представитель Минторга РСФСР, которому подчинялась столовая.
Секретарь комиссии собирал ходатайства из различных ведомств, и раз в месяц комиссия принимала по ним решения. О прикреплении народных артистов полагалось просить Министерству культуры, а за ученых ходатайствовали Академия наук СССР и Военно-промышленная комиссия. Сумма, на которую получали обеды или продукты, была одинакова для всех– 142 рубля 60 копеек. Но ответственные работники платили за это благо только 70 рублей, еще меньше – прикрепленные к «кремлевке» персональные пенсионеры.
Несмотря на то что комиссия достаточно строго относилась к отбору кандидатов, количество прикрепленных росло с каждым годом (см. график). И для персональных пенсионеров пришлось открыть отдельную столовую в Комсомольском переулке в Москве.
Но тут же возникло недовольство у старых большевиков Питера – пришлось особое питание и для них. Кроме столовой, существовала еще и система заказов продуктов за полную стоимость (которая, правда, была значительно ниже существовавшей в госторговле). Раз в десять дней или две недели министр или завотделом ЦК мог заказать определенное количество продуктов. Находились руководители, которые пытались заказывать продукты чаще, но в этом случае их заказы просто не исполнялись. С исчезновением продовольственного дефицита кремлевский общепит потерял свое былое значение. Престижность сошла к нулю, а цены и качество оставляют желать много лучшего. Недавно один знакомый ветеран – естественно, под большим секретом – рассказал о существовании полузакрытого магазина при подсобном хозяйстве правительства РФ: мол, все натуральное и, как раньше, потрясающего вкуса.

визначні події в історії 16 жовтня

1846 – у США вперше було проведено операцію під наркозом
Колись похід до зубного лікаря прирівнювався ледве не до походу на плаху. Ще наші батьки пам’ятають, яка то була мука пекельна – лікувати зуби. Однак ці страждання лишилися в минулому – сьогодні зубний лікар робить вам маленький укольчик – і ніякого болю. Символічно, що наркоз під час операції вперше застосував саме зубний лікар. Уявіть собі, як важко було лікувати зуби у ХІХ столітті і лікарям, і пацієнтам. В лікаря Вільяма Томаса Мортона, працівника лікарні штату Масачусетс (США), певно, було добре серце, бо саме він почав шукати спосіб позбавити пацієнта болю. Мортон відкрив, що хімічна речовина ефір має знеболювальна властивості, й відтак може застосовуватися під час операцій. Лікар поспішив поділитися своїм відкриттям з колегами. І от у жовтня 1846 року в лікарні, де працював Мортон, було проведено операцію під повним наркозом із застосуванням ефіру. Операція була непростою – в пацієнта слід було видалити пухлину в підщелепній, важкодоступній області. Однак хірург Джон Воррен, що оперував під керівництвом Мортона, чудово впорався із завданням, а лікарі переконалися в антисептичних властивостях ефіру. Відтепер операції стали зручними для лікарів і безпечними для пацієнтів. Втім, немає меж вдосконаленню – через рік шотландський лікар Джеймс Сімпсон запропонував ще ефективніший анестезувальний препарат – хлороформ. Тож завдяки цим винаходам слово «лікар» і слово «біль» не асоціюються в дітей одне з одним.

1924 – у Швейцарії запатентовано самозавідний годинник
«Надійний, як швейцарський годинник» – таке порівняння часто можна
почути серед ділових людей. І недарма – адже саме у Швейцарії, що до
сьогодні вважається столицею годинникарства. Адже саме там вперше
почали випускати самозавідний (автоматичний) годинник. Довгі віки
винахідники по всьому світу намагалися створити «вічний двигун». Мріяв
про це і швейцарець Авраам-Луї Перреле, годинниковий майстер XVIII
століття. Мріяв, мріяв – і винайшов прообраз самозавідного годинника.
Власне, Перреле й не збирався створювати «вічний годинник». Просто на
той час годинники заводилися ключем, і ключі часто губилися. Тому Перреле оснастив свій годинник спеціальним важком, який, рухаючись, запускав увесь годинниковий механізм. Однак винахід Перреле тривалий час лишався незатребуваним – на той час годинники були переважно кишеньковими, а вмонтування всередину важка зробило б їх громіздкими і незручними. У ХХ-у ж столітті у світі годинників відбулася революція – годинник перемістився з кишені на зап’ястя. Саме тоді вдячні нащадки і згадали про винахід годинникаря Перреле. Власне, згадав один вдячний нащадок – Джон Харвуд, який 1924 року отримав патент у Швейцарії на виробництво автоматичних годинників. В наші дні годинники швейцарської марки «Harwood» вважаються одними з найпрестижніших у світі.

16 жовтня свої іменини святкують  Ганна та Денис

Не забудьте привітати!

Как еще применяют зубную пасту

Как еще применяют зубную пасту

Все мы с вами привыкли чистить зубы, как минимум 2 раза в день зубной пастой. Если есть возможность, то после каждого приема пищи. И, казалось бы, для чего же еще может служить зубная паста, как не для чистки зубов. По ее названию даже понятно для чего ее применяют, но вот состав остается загадкой для многих.
Зубная паста упоминается еще в древнем Египте, но только тогда она была в виде порошка. И состав был довольно прост. В нынешней зубной пасте в составе чего только нету. Это и вещества, которые борются и предотвращают кариес, борются с налетом, и вещества которые вспенивают пасту. Так же присутствуют ингредиенты, которые не дают пасте засохнуть, ну и закончим ингредиентом, который борется с микробами. Все эти вещества по-своему хороши и в тоже время плохи. Некоторые из них входят в состав другой бытовой продукции. Давайте посмотрим, куда же еще применяется зубная паста:

1. Чаще всего зубная паста применяется для очистки серебряных украшений, изделий и столового серебра. Все что нужно это нанести пасту на зубную щетку и тщательно почистить серебро. После чего необходимо смыть зубную пасту и натереть серебро салфеткой или полотенцем до блеска.

2. Еще зубную пасту используют как устранение мелких потертостей на циферблатах часов, экранов мобильных телефонов, мп4 плееров. Все что нужно – на мягкую губку или кусочек паралона нанести немножко зубной пасты, натереть экран. Стереть остатки влажной салфеткой.

3. Таким же успехом зубная паста славиться в шлифовке мелких царапин на автомобиле, зубная паста хорошо шлифует нужое место авто.

4. Если у вас пожелтели ногти, не беда. Тщательно натрите ногти зубной пастой и смойте. Уж если паста отбеливает зубы и серебро, то и с ногтями справится так же легко.

5. Так же зубную пасту применяют при лечении ран, синяков, герпесе. Если это рана, то наносимая зубная паста может помочь в остановке крови и ускорении заживления (но не стоит забывать, что не все компоненты пасты одинаково полезны). Если это гематома или попростому синяк, то небольшое количество зубной пасты поможет быстрому рассасыванию синяка. При герпесе желательно наносить зубную пасту на ночь, она подсушивает кожу и образует сухую пленку над герпесом, которая вскоре быстро отсыхает и отпадает.

6. Так же зубную пасту можно увидеть на витринах магазинов в виде рисунков. Особенно в зимнее время и ближе к новому году, зубная паста идеально подходит для рисования снега и снеговиков.

7. Раньше в школах, на уроках труда, зубная паста применялась как грунтовка перед покраской изделий из пластилина. Согласитесь очень удобно раскрашивать слепленную фигурку, когда она белая и к ней отлично пристает краска.

8. Если вы на кухне чистили много чеснока или цибули, либо пили пивко с соленой рыбой, то естественно ваши руки пропитались этими запахами. Мытье рук мылом не дает результата, запах все равно остается. Именно в этом случае вам поможет зубная паста. Помойте руки с зубной пастой и запах рыбы, чеснока или цибули исчезнет. (Кстати, раз уж заговорили про пиво с рыбой, то от рыбного запаха поможет избавиться то самое пиво. Ополосните им руки и запах сразу же пропадет, потом промойте руки водой и следов пива с рыбой, как и небывало.

9. Зубной пастой отлично отмывается кафель и меж кафельные стыки в ванной комнате.

10. Если не хотите, чтоб у вас в ванной потело зеркало, помойте его с зубной пастой.

11. От глубоко въевшихся следов от чая на стекле, журнальном столике, столешнице на кухне поможет избавиться обычная зубная паста, достаточно натереть то место пастой и смыть водой.

12. Появились следы от помады на одежде? Не беда. Нанесите на место помады слой зубной пасты, потрите и оставьте минут на 10. После чего потрите еще раз и прополощите. Пятна как не бывало.

Как удалять пятна с одежды

Как удалять пятна с одежды

Основные правила
Вот два основных правила, которые сделают процедуру удаления пятен более эффективной и безопасной для одежды:
• Старайтесь по возможности обрабатывать пятна как можно быстрее, так как существует гораздо больше шансов вывести пятно пока оно ещё свежее.
• Перед использованием тестируйте все средства для удаления пятен на небольшом кусочке изнаночной стороны одежды или ткани. Таким образом, вы сможете уберечь вещи от порчи при выведении пятна.

Как удалить пятна от красного вина?
Если ткань нельзя стирать, воспользуйтесь услугами химчистки. Если же стирка возможна, обработайте загрязнённое место пятновыводителем или раствором соды с водой, а затем постирайте вещь согласно приведённым инструкциям на ярлыке.

Как удалить пятна от шоколада?
Во-первых, подождите, пока шоколад не застынет. Затем с помощью ложки или ножа для масла удалите наслоение застывшего шоколада с одежды. После этого подложите с обратной стороны пятна чистую белую тряпку, промокните пятно растворителем и смойте водой. При необходимости повторите процедуру. Не применяйте данный способ к тканям, для которых возможна только сухая химчистка.

Как удалить пятна от травы?
Замочите вещь от 30 минут до нескольких часов в холодной воде, добавив немного стирального порошка. Не используйте тёплую или горячую воду, т. к. это ещё больше закрепит пятно на ткани. После замачивания постирайте одежду в привычном режиме.

Как удалить пятна жира?
Посыпьте жирные пятна абсорбирующим порошком (кукурузным крахмалом, пищевой содой или детской присыпкой) и оставьте на некоторое время. Если после абсорбента пятна ещё останутся, воспользуйтесь растворителем, предварительно подложив белую тряпку под изнаночную часть ткани с пятном.

Как удалить пятна крови?
Чтобы начисто удалить пятна крови нужно действовать максимально быстро. Для начала промойте пятно под напором холодной воды, слегка разминая его кончиками пальцев. После этого замочите одежду на 20 минут в растворе аммиака и воды, а затем постирайте. Можно также воспользоваться пятновыводителем, но только в случае с тканями, которые не боятся стирки.

Как удалить пятна от кофе?
Сразу же обработайте запачканное место пятновыводителем. Затем застирайте вещь в максимально горячей воде, которую может выдержать ткань. Если у вас нет под рукой пятновыводителя, воспользуйтесь жидкими средствами для мытья посуды.

Как удалить чернила?
Используйте лак для волос! Подложите под пятно чистую тряпку и обрызгайте чернильные пятна лаком, пока ткань не станет влажной. Дайте лаку возможность впитаться в течение нескольких секунд и промокните пятна другой чистой тряпкой. Повторяйте процедуру, пока пятна не исчезнут, после чего постирайте вещь в обычном режиме.

Как удалить пятна грязи?
Для начала дайте грязевым пятнам высохнуть и почистите их одёжной щёткой, чтобы удалить поверхностный слой земли и пыли. Затем замочите вещь на 15 минут в растворе одного литра тёплой воды, одной чайной ложки жидкого средства для мытья посуды и одной столовой ложки белого уксуса. После этого смойте раствор водой. Если пятна не исчезнут, попробуйте обработать их спиртом и промыть водой.

Как удалить пятна от кетчупа?
Замочите вещь на 30 минут в растворе холодной воды, половины чайной ложки средства для мытья посуды и одной столовой ложки белого уксуса. Прополощите и промойте под тёплой проточной водой. Если пятна остались, замочите вещь на ночь в растворе воды и стирального порошка, после чего постирайте в тёплой воде (не в горячей). Не используйте для сушки горячий воздух или горячие батареи.

Орден Подвязки что, когда, и за что

Орден Подвязки что, когда, и за что

Всего по уставу рыцарей ордена Подвязки не может быть больше 25 человек, включая монарха. По уставу монарх лично выбирает 24 члена ордена, не консультируясь с министрами. Другие члены королевской семьи и иностранные монархи, как правило, становятся младшими членами ордена.
По мере ухода из жизни старых орденоносцев монарх награждает новых. Обычно его решение становится достоянием общественности 23 апреля, в день Святого Георгия. В июне новоизбранные рыцари и дамы участвуют в процессии в Виндзорской крепости, где им вручается церемониальная подвязка и звезда – символ ордена. Учрежден королём Эдуардом III 23 апреля 1348 года во славу Бога, Пресвятой Девы и св. мученика Георгия, покровителя Англии, с целью «соединить некоторое число достойных лиц для совершения добрых дел и оживления военного духа».
Существует ряд легенд о происхождении ордена, известнейшая связана с графиней Солсбери. Во время танца с королем она уронила подвязку и окружающие засмеялись, король же поднял подвязку и повязал ее на собственную ногу со словами: фр. «Honi soit qui mal y pense» (наиболее точный перевод: «Пусть стыдится подумавший плохо об этом»), ставшими девизом ордена. Согласно другой, еще в конце XII века Ричарду I во время крестового похода, явился Св. Георгий и указал завязать подвязки на ногах его рыцарей.
Большинство британских орденов являются общими для всего Соединённого Королевства, за исключением ордена Подвязки, который является чисто английским. Его эквивалент в Шотландии – орден Чертополоха, существующий с 1687 года, в Ирландии – орден Святого Патрика, существовавший с 1783 года (после обретения независимости Ирландией им перестали награждать и последний его кавалер умер в 1974 году).
Количество членов ордена ограничено – ими являются суверен ордена (монарх) и не более 24 компаньонов (Companions). Компаньонами могут быть как рыцари (Knights Companions), так и леди (Ladies Companions).
Дополнительными (Supernumerary) участниками ордена могут становиться также члены британской королевской семьи и иностранные монархи.
Рыцарями ордена Подвязки являются члены королевской фамилии: герцог Эдинбургский – супруг королевы, наследный принц Чарльз, посвященный в рыцари Подвязки в 1968 году, принцесса Анна, принц Уилльям. Из иностранных монархов ордена удостоились король Норвегии Харальд V, королева Дании Маргрете II, король Испании Хуан Карлос I и император Японии Акихито.
Членство в ордене предоставляется лично сувереном (членство в других британских рыцарских орденах обычно присваивается по представлению премьер-министра).
В 1946 году премьер-министр Клемент Эттли, по согласованию с лидером оппозиции Уинстоном Черчиллем, вернул королю исключительное право назначения новых членов, в целях деполитизации ордена.
При вступлении в орден участник обязуется выполнять все условия ордена, главнейшим из которых является защита суверена ордена.
В истории ордена Подвязки известны случаи изгнания рыцарей за несоблюдение условий организации. Так например 13 мая 1915 года в связи с агрессией против Великобритании в Первой мировой войне были лишены ордена Подвязки порядка восьми рыцарей. В том числе были лишены титула австрийский император Франц Иосиф I (754-й рыцарь), германский император Вильгельм II (767-й рыцарь) и Эрнст Август II Ганноверский (769-й рыцарь).
В России рыцарями Ордена Подвязки становились: Александр I в 1814, 641-й рыцарь; Николай I в 1827, 661-й рыцарь; Александр II в 1867, 755-й рыцарь; Александр III в 1881, 773-й рыцарь; Николай II в 1893, 802-й рыцарь, принят до вступления на престол, будучи еще великим князем; великий князь Михаил Александрович в 1902, 818-й рыцарь, был принят, так как считался наследником престола до рождения у Николая II в 1904 году сына Алексея.
Пётр I отказался от ордена Подвязки, пожалованного ему королём Англии, поскольку счёл, что это превращало его в подданного британской короны, и учредил орден Святого апостола Андрея Первозванного.

Как правильно заваривать чай

Как правильно заваривать чай

Правильно заваренный чай позволит вам и вашим близким насладиться ароматом и вкусом этого замечательного тонизирующего напитка. Еще 4000 лет назад в китайской книге «Божественный земледелец» были описаны полезные свойства чая и среди других характеристик было указано, что чай способствует бодрости ума, уменьшает сонливость и улучшает зрение.
• Если вы любите пить чай, вы оказываете немалую услугу зубам: чай предотвращает кариес.
• Очень крепкий и сладкий чай с молоком является противоядием при отравлении алкоголем.
• Людям, страдающим язвой желудка и двенадцатиперстной кишки, полезно систематически пить крепкий настой зеленого чая.
• Кроме того, зеленый чай прекрасно выводит радионуклиды из организма и ликвидирует их воздействие на организм.

Как заваривать чай
Вода для чая в течение нескольких часов должна отстояться в открытом сосуде. Чай надо заваривать водой, кипящей «белым ключом» (сразу после того, как на поверхности воды начинают появляться пузырьки). Подогревать или доводить воду до кипения повторно не следует из-за уменьшения концентрации кислорода, растворенного в воде.
Кипятить воду лучше всего в эмалированных или металлических чайниках, а заваривать лучше в фарфоровом, фаянсовом или глиняном заварнике.
Размер заварника зависит от количества людей, участвующих в чаепитии. Объем заварника для семьи составит примерно 0,5–0,8 литра, а для большой компании может достигать 2–3 литра!
Перед тем, как заваривать чай, подогрейте фарфоровый заварник. Проще всего ополоснуть кипятком. В английской традиции заварник нагревают на каминной полке, чтобы он остался сухим.
Когда заварник согрелся, а вода для заварки закипела, положите порцию сухого чая в количестве 1 чайная ложка чая на человека и плюс одна ложка для заварника и тотчас же залейте кипятком (до половины), накройте заварник крышкой и льняной салфеткой, поддерживающей в нем аромат чая.
Не следует накрывать чайник подушечками, куклами на вате, а также ставить его на огонь. Все это может повлиять на вкус напитка не в лучшую сторону.

Сколько заваривать чай
В течение 3–5 минут чай настаивается, а затем заварник доливают кипятком доверху. Если появилась желтовато-коричневая пена – значит, чай заварен правильно: выдержано время кипения воды, чай не перестоял. Если же пены нет – значит, было нарушено какое-то из правил заварки. Пену ни в коем случае не снимайте, а размешайте ложечкой. И пейте чай на здоровье!

Как приготовить мусаку

Как приготовить мусаку

Греческая кухня полезна, питательна, бесконечно разнообразна и невероятно вкусна. Чего только не увидишь на греческом столе! Яркие краски и удивительные ароматы мяса, рыбы-гриль, куриных рулетов, жареного сыра. В некоторых тавернах могут предложить отведать плов и фаршированную картошку. Греческая кухня как часть культурного наследия страны вобрала в себя традиции соседних народов, в том числе восточных. Главные достоинства элладской кухни – богатство и щедрость.
Мусака – самое необычайное блюдо Греции. Оно обладает потрясающим вкусом и ароматом и очень аппетитно выглядит. В переводе с арабского слово musaqqa означает «охлажденный». Мусака представляет собой пирог с овощами и фаршем, который можно подавать в охлажденном виде.
Для приготовления нужно:
• 1 небольшой баклажан;
• 4 клубня картофеля средней величины;
• 1 помидор;
• 100 г тертой моркови;
• 1/2 маленькой луковицы;
• 250 г фарша (индейка);
• 50 мл молока (для фарша);
• 150 г сыра;
• 5 г корицы;
• соль по вкусу;
• оливковое масло.
Для молочного соуса:
• 300 г молока;
• 1 ст. л. муки;
• 1 яйцо;
• соль по вкусу.
Приготовление мусаки состоит из нескольких этапов:
1. Подготовка овощей и фарша. На разных сковородах обжариваем нарезанные кольцами баклажаны и картофель до золотистого цвета. В другой посуде – тертую морковь и мелко порубленный лук. Через несколько минут смешиваем морковь и лук с фаршем. Даем фаршу обжариться и добавляем немного молока и дольки помидоров. Фарш в процессе приготовления необходимо разделять лопаткой на маленькие комочки для того, чтобы сделать его более рассыпчатым. Не нужно забывать солить каждый ингредиент. Чтобы придать экзотичности вкусу, в фарш можно добавить корицу.
Согласно классическому рецепту, мусаку готовят из баранины, однако существует множество различных вариаций использования того или иного мяса. Нежное мясо индейки, по моему мнению, идеально подходит для этого блюда.
2. Соус. Соус готовится довольно быстро: все ингредиенты смешиваются и взбиваются венчиком. Традиционно используемый для приготовления мусаки соус бешамель готовится немного дольше и кропотливее. Молочно-яичная масса, смешанная с мукой, по вкусовым качествам не намного отличается от него.
3. Слои. Для запекания подойдет форма для пирога или любая огнеупорная посуда. В мусаке овощи, фарш, сыр раскладываются слоями и раскладывать их можно в любой последовательности. Если начать с баклажанов, они станут мягкими и нежными и приобретут грибной вкус. Потом можно положить картофель. Средним слоем обычно выкладывают фарш. После фарша снова баклажаны и завершающий слой картофеля. Сверху мусаку посыпают тертым сыром.
4. Запекание. Запекать блюдо нужно при температуре 200–220 градусов минут 20–30 до тех пор, пока молочный соус не загустеет и не проявится яркая янтарная корочка.
Очень вкусная мусака получается, если перед тем как запекать, пожарить все овощи и фарш до полной готовности и хорошо все посолить. Жареные овощи и мясо придают блюду более насыщенный вкус.

Самаркандский плов

Самаркандский плов

Плов – древнейшее блюдо, истоки рецепта которого затерялись на территории Ближнего Востока, а может быть и Индии. Но с уверенностью можно сказать, что плов – это визитная карточка Средней Азии. Среди десятков различных рецептов разнообразного плова с говядиной, бараниной или птицей, плов с бараниной наиболее популярен.
Если для хорезмского и бухарского плова характерно добавление изюма без косточек – кишмиша, в самаркандский плов кладут семена аниса и хлопковое масло.
Изначально, «колдуя» над пловом, палов–баши (шеф-повар) работает с двумя котлами разной величины, приготовляя паровой рис, вымоченный в воде, и бульон для плова. В третьем котле он начинает делать обжарку, когда готов рис и бульон.
Мясо (баранина или телятина) крупно нарезается, обжаривается в чугунном котле на перетопленном жире молодого барашка. Как только появится «румянец», к мясу добавляют традиционную соломку лука и моркови.
Концентрированный бульон из ребрышек и костей должен быть по объему равен весу риса, заранее припущенном в каскыне – медном котле с решетками.
Вынув часть мяса (его должно быть на одну треть меньше риса), лук и морковь оставляют, засыпают рис ровными слоями, посыпая анисом, перцем белым, красным, кладя бадьян, заливают бульоном и варят самаркандский плов без крышки, дважды перемешав решетчатым капкуром.
Когда бульон впитается, по всей поверхности делают углубления, в которые вливают подсоленное хлопковое масло, и закрывают котел крышкой.
Через 25 минут томления на самом слабом огне добавляют сверху часть вынутого мяса, и закрывают крышку еще на 5 минут. По мере подачи, когда верхний слой риса, прикрытый мясом, переходит на стол, в котел добавляют еще часть баранины.
Самаркандский плов подают после «кок» – чая, которым принято «разогревать» гостя вначале трапезы. Обычно в жаркое время года основное блюдо следует после овощной окрошки на кислом молоке (чалоп), которую едят с небольшим количеством курута.
Представляя собой мелкие подсушенные шарики из муки и отцеженной простокваши, которые быстро обжарены в жире, курут сочетается со многими блюдами. Однако после окрошки курут убирают, чтобы насладиться пловом. После такого сытного блюда, как плов, гостям подают на выбор немного джургата (молочный продукт типа простокваши), щербет (сладкий напиток) или кишмиш.