Визначні події в історії 9 квітня.
1667 – у Парижі відбулася перша у світі виставка мистецтв
Французького короля Людовіка XVI недарма називали «Король- сонце». Витончений монарх полюбляв усе розкішне і сяйливе та був великим прихильником витончених мистецтв. Тож якось він наказав художникам, що входили до складу Академії мистецтв, принести по одному своєму твору до королівського палацу, аби його величність мав можливість їх оглянути. Так у квітні 1667 року відбулася перша виставка мистецтв. Королю вона дуже сподобалася, і він наказав наступного влаштувати таку саму виставку. Перші виставки проходили у королівському палаці, а також у палаці кардинала Рішельє – відомого інтригана, якого увічнив у своїх романах Александр Дюма. З часом Паризькі виставки перемістилися до Лувра – одного з найбільших у світі музеїв. У виставці могли взяти участь не лише члени Академії мистецтв, а й усі бажаючі. Для відбору творів було створено спеціальне журі, яке призначав уряд. Так королівська примха призвела до заснування Паризького салону – однієї з найпрестижніших художніх виставок у світі. Паризький салон проводиться регулярно протягом кількох століть. В наші дні він так само щороку відкривається у Парижі, і всі митці світу мріють виставити там свої твори.
1860 – здійснено перший в історії запис звуку
В ХІХ столітті, добі великих технічних відкриттів, чимало вчених прагнули приручити звук. Донедавна вважалося, що першим записав звук Томас Едісон, винахідник фонографа. Та, як виявилося, в Едісона був конкурент, який тривалий час лишався невідомим. Леон Скотт був знаним у Парижі книготорговцем та бібліотекарем. Його життя проходило серед книг. Якось Скотт подумав – чи можна зробити так, аби книга зазвучала, заговорила вголос? Він одразу став до роботи і за кілька років створив пристрій для запису звукових коливань. Ці коливання записувалися на папері, вкритому сажею. Леон Скотт назвав свій прилад фонавтографом. Тільки – от біда! – записувати звук фонавтограф міг, а от відтворювати його – ні. Через це винахід Скотта не отримав поширення, а після того, як спритний американець Томас Едісон 1877 року продемонстрував публіці фонограф, що відтворив уривок дитячої пісеньки – про фонавтограф взагалі забули. 2008 року до рук учених потрапив запис звуку, зроблений Скоттом 1860 року. Це був аркуш паперу, вкритий воском, з прокресленою кривою звукових коливань. І диво! – папірець, якому було майже півтора століття, ожив і заговорив. Отже, Едісон був не першим, хто приручив звук. Просто у Скотта не було можливостей відтворити цей звукозапис на публіці. Вченим вдалося розшифрувати звуковий запис – це був рядок народної пісні: «У місячному світлі П’єро відповів». Правду кажуть – нема нічого нового під Місяцем.
1930 – у Нью-Йорку вперше продемонстровано роботу відеотелефону
Сьогодні, спілкуючись із друзями по скайпу, ми маємо нагоду не лише чути їх, а й бачити їхні фізіономії. Думаєте, що це суперсучасний винахід? А насправді ще великий винахідник Томас Едісон планував оснастити щойно винайдений телефон широким екраном, який би передавав світло та звук. Перший дзвінок по відеотелефону відбувся 1930 року у США – співробітники двох компаній мали можливість не лише чути, а й бачити одне одного. Відомо, що відеотелефонна лінія існувала у 1930-х роках у Німеччині. Однак війна стала на заваді подальшим експериментам з відеозв’язком. 1964 року японська компанія «Toshiba» створила відеотелефон (або відеофон), що підключався до звичайних телефонних ліній. Щоправда, цей телефон демонстрував не відео, а лише фото того, хто дзвонив. Проте користування відеотелефоном коштувало надто дорого, тож милуватися обличчям співрозмовника могли собі дозволити лише заможні люди. Загальнодоступними відеофони стали лишу у ХХІ столітті. 2004 року в Італії відеофони були введені у загальне користування. Однак особливо поширилися відеотелефони у Східній Азії завдяки японським фірмам, що налагодили випуск недорогих відеофонів. Та, хоч якою б досконалою не була техніка, все одно із друзями краще бачитися вживу, а не на екрані.
1933 – народився Жан-Поль Бельмондо, видатний французький кіноактор
Сліпуча посмішка цього актора впам’ятку кільком поколінням глядачів. Завжди веселий, підтягнутий і безтурботний, Жан-Поль Бельмондо йшов до великого екрану крученими стежками. Ще в дитинстві він мріяв стати клоуном і постійно вдавався до карколомних витівок. Якось у шкільній бійці йому зламали носа. Цей кривий «боксерський» ніс згодом став візитною карткою актора, але спершу через нього Бельмондо не хотіли брати в театр. «Хлопець наче й талановитий, але з такою фізіономією нічого й думати грати на сцені» – казали про нього. Свій талант коміка Бельмондо виявив, як не дивно, під час гри у трагедіях – тільки-но він з’являвся на сцені театру, як трагедія перетворювалася на комедію, і у залі розкочувався сміх. Згодом актору стали давати другорядні ролі у фільмах із зірками тодішнього французького кіно. Однак талант Бельмондо зміг розігратися на повну силу в комедійних фільмах – стрічки «Неперевершений», «Потвора», «Гра в чотири руки», «Ас із асів» створили справжній культ актора в Європі. Його образ «крутого» хлопця, веселого, нахабного і життєрадісного, завоював серця сотень тисяч кіноманів (і кіноманок). Жан-Поль Бельмондо цікавився Україною і дуже любив фільм «Тіні забутих предків». Якось під час перебування в Болгарії Бельмондо прийшов на знімальний майданчик, де працював український актор Іван Миколайчук. Француз запросив українця посидіти у барі. Їм запропонували перекладача, однак Бельмондо відмовився, сказавши: «Якщо двом акторам, щоб зрозуміти одне одного, потрібен хтось третій – то акторське мистецтво нічого не варте». Бельмондо і Миколайчук провели вечір удвох, не промовивши жодного слова.
1667 – у Парижі відбулася перша у світі виставка мистецтв
Французького короля Людовіка XVI недарма називали «Король- сонце». Витончений монарх полюбляв усе розкішне і сяйливе та був великим прихильником витончених мистецтв. Тож якось він наказав художникам, що входили до складу Академії мистецтв, принести по одному своєму твору до королівського палацу, аби його величність мав можливість їх оглянути. Так у квітні 1667 року відбулася перша виставка мистецтв. Королю вона дуже сподобалася, і він наказав наступного влаштувати таку саму виставку. Перші виставки проходили у королівському палаці, а також у палаці кардинала Рішельє – відомого інтригана, якого увічнив у своїх романах Александр Дюма. З часом Паризькі виставки перемістилися до Лувра – одного з найбільших у світі музеїв. У виставці могли взяти участь не лише члени Академії мистецтв, а й усі бажаючі. Для відбору творів було створено спеціальне журі, яке призначав уряд. Так королівська примха призвела до заснування Паризького салону – однієї з найпрестижніших художніх виставок у світі. Паризький салон проводиться регулярно протягом кількох століть. В наші дні він так само щороку відкривається у Парижі, і всі митці світу мріють виставити там свої твори.
1860 – здійснено перший в історії запис звуку
В ХІХ столітті, добі великих технічних відкриттів, чимало вчених прагнули приручити звук. Донедавна вважалося, що першим записав звук Томас Едісон, винахідник фонографа. Та, як виявилося, в Едісона був конкурент, який тривалий час лишався невідомим. Леон Скотт був знаним у Парижі книготорговцем та бібліотекарем. Його життя проходило серед книг. Якось Скотт подумав – чи можна зробити так, аби книга зазвучала, заговорила вголос? Він одразу став до роботи і за кілька років створив пристрій для запису звукових коливань. Ці коливання записувалися на папері, вкритому сажею. Леон Скотт назвав свій прилад фонавтографом. Тільки – от біда! – записувати звук фонавтограф міг, а от відтворювати його – ні. Через це винахід Скотта не отримав поширення, а після того, як спритний американець Томас Едісон 1877 року продемонстрував публіці фонограф, що відтворив уривок дитячої пісеньки – про фонавтограф взагалі забули. 2008 року до рук учених потрапив запис звуку, зроблений Скоттом 1860 року. Це був аркуш паперу, вкритий воском, з прокресленою кривою звукових коливань. І диво! – папірець, якому було майже півтора століття, ожив і заговорив. Отже, Едісон був не першим, хто приручив звук. Просто у Скотта не було можливостей відтворити цей звукозапис на публіці. Вченим вдалося розшифрувати звуковий запис – це був рядок народної пісні: «У місячному світлі П’єро відповів». Правду кажуть – нема нічого нового під Місяцем.
1930 – у Нью-Йорку вперше продемонстровано роботу відеотелефону
Сьогодні, спілкуючись із друзями по скайпу, ми маємо нагоду не лише чути їх, а й бачити їхні фізіономії. Думаєте, що це суперсучасний винахід? А насправді ще великий винахідник Томас Едісон планував оснастити щойно винайдений телефон широким екраном, який би передавав світло та звук. Перший дзвінок по відеотелефону відбувся 1930 року у США – співробітники двох компаній мали можливість не лише чути, а й бачити одне одного. Відомо, що відеотелефонна лінія існувала у 1930-х роках у Німеччині. Однак війна стала на заваді подальшим експериментам з відеозв’язком. 1964 року японська компанія «Toshiba» створила відеотелефон (або відеофон), що підключався до звичайних телефонних ліній. Щоправда, цей телефон демонстрував не відео, а лише фото того, хто дзвонив. Проте користування відеотелефоном коштувало надто дорого, тож милуватися обличчям співрозмовника могли собі дозволити лише заможні люди. Загальнодоступними відеофони стали лишу у ХХІ столітті. 2004 року в Італії відеофони були введені у загальне користування. Однак особливо поширилися відеотелефони у Східній Азії завдяки японським фірмам, що налагодили випуск недорогих відеофонів. Та, хоч якою б досконалою не була техніка, все одно із друзями краще бачитися вживу, а не на екрані.
1933 – народився Жан-Поль Бельмондо, видатний французький кіноактор
Сліпуча посмішка цього актора впам’ятку кільком поколінням глядачів. Завжди веселий, підтягнутий і безтурботний, Жан-Поль Бельмондо йшов до великого екрану крученими стежками. Ще в дитинстві він мріяв стати клоуном і постійно вдавався до карколомних витівок. Якось у шкільній бійці йому зламали носа. Цей кривий «боксерський» ніс згодом став візитною карткою актора, але спершу через нього Бельмондо не хотіли брати в театр. «Хлопець наче й талановитий, але з такою фізіономією нічого й думати грати на сцені» – казали про нього. Свій талант коміка Бельмондо виявив, як не дивно, під час гри у трагедіях – тільки-но він з’являвся на сцені театру, як трагедія перетворювалася на комедію, і у залі розкочувався сміх. Згодом актору стали давати другорядні ролі у фільмах із зірками тодішнього французького кіно. Однак талант Бельмондо зміг розігратися на повну силу в комедійних фільмах – стрічки «Неперевершений», «Потвора», «Гра в чотири руки», «Ас із асів» створили справжній культ актора в Європі. Його образ «крутого» хлопця, веселого, нахабного і життєрадісного, завоював серця сотень тисяч кіноманів (і кіноманок). Жан-Поль Бельмондо цікавився Україною і дуже любив фільм «Тіні забутих предків». Якось під час перебування в Болгарії Бельмондо прийшов на знімальний майданчик, де працював український актор Іван Миколайчук. Француз запросив українця посидіти у барі. Їм запропонували перекладача, однак Бельмондо відмовився, сказавши: «Якщо двом акторам, щоб зрозуміти одне одного, потрібен хтось третій – то акторське мистецтво нічого не варте». Бельмондо і Миколайчук провели вечір удвох, не промовивши жодного слова.
9 квітня свої іменини святкує Іван, Павло, Марія та Марта
Не забудьте привітати!
Немає коментарів:
Дописати коментар