Священна
книга християн
Біблія, або Святе Письмо, чи Святі Книги – священна книга
християнства, яка поділяється на дві частини: Старий Заповіт і Новий Заповіт –
і складається з окремих книг, написаних різними авторами (після канону налічується
їх 66). Для християн Біблія – це Боже Слово, яке, хоч і писалося людьми,
вважається богонатхненним.
Склад
та структура Біблії
Сама книга, яку називають «Біблія», складається із двох
основних частин – це Старий Заповіт і Новий Заповіт. В основі назви «Заповіт» (від
гебрейського «berit» – угода, договір, союз, заповіт) лежить ідея угоди Бога з
усім людством: у Старому Заповіті розповідається про союз Бога із єврейським
народом; у Новому Заповіті – про союз Бога з людством через Ісуса Христа. Для християн
священними є обидві частини Біблії. Проте для євреїв, прихильників іудаїзму, –
священною є лише перша частина і тому вони взагалі не користуються терміном
«Старий Заповіт». Натомість виділяють три частини Святого Письма:
Тора – «Вчення», або «П’ятикнижжя Мойсеєве»;
Невіім – «Пророки»;
Кетувім – «Писання».
Поєднання
початкових літер цих назв творить акронім, який читається як «ТаНаХ». «ТаНаХ» –
і є назвою єврейського (іудейського) Священного Тексту. Залежно від згрупування
біблейських текстів, іудейська Біблія налічує у своєму складі 22, 24 або 27
книг.
Старий Заповіт
Старий Заповіт, або Старий Завіт – перша частина Біблії,
що за обсягом складає близько трьох четвертих усієї Біблії. Старий Заповіт
нараховує 46 книг, написаних переважно староєврейською мовою. У них
розповідається про створення світу, гріхопадіння, взаємини Бога з вибраним ним
народом Ізраїлю. Через увесь Старий Заповіт простежується обіцянка Бога
відновити посередництво Месії (Спасителя), зруйновані гріхом відносини із
Богом. Головна ідея Старого Завіту – договір Бога Ягве з обраним єврейським
народом. Умови договору зводяться до двох основних положень:
– «Я – Бог Ягве: нехай не буде для тебе інших богів,
окрім мене»;
– «Не споріднюйтесь із іншими (язичницькими) народами».
Структура Старого Завіту складається із чотирьох головних
груп:
1. Доісторичні книги;
2. Історичні книги;
3. Навчальні (поетичні) книги;
4. Пророчі книги.
Новий Заповіт
Новий Заповіт – друга частина Біблії, що містить у собі
27 книг. У Новому Заповіті розповідається про прихід на землю Месії (Христа)
від Бога, Сина Божого, щоби він помер за людей і таким чином відкупив їх від
успадкованого ними (від першого чоловіка Адама та його дружини Єви) гріха (про
що розповідається і Старому Заповіті). Будучи на землі, і проповідуючи про
Небесне Царство Боже, Ісус (Месія) вибрав дванадцять апостолів (один з яких
зрадив його) і доручив їм поширювати його вчення (знаним у той час) світом. Окрім
самої Євангелії у Новому Заповіті, є й інші книги, де розповідається і стає
відомо про виникнення та існування перших общин християнства. Апостоли у своїх
посланнях (листах) до церков навчають тому, що саме необхідно для спасіння, а
також надають поради для повсякденного життя.
Остання книга Нового Заповіту –
Об’явлення – символічною мовою розповідає про другий
прихід Христа на землю в якості Царя Божого Небесного Царства; про кару для
тих, хто не повірив у Христа і не виконував його волю; про вибір співцарів у
його царстві, правлячих над підданими на землі; про небесне місто збудоване
Богом; про знищення роспустниці, названою «Вавилон Великий», символічним
звіром; про війну Бога із земними царями – Армагеддон, спровоковану Божим
ворогом – Дияволом.
Формування Біблійного канону
Процес виникнення канону був складним і тривалим. Його
можна поділити на два основних етапи:
• формування канону Старого Заповіту;
• формування канону Нового Заповіту.
Старий Заповіт. Більшість учених вважає, що книги Старого
Заповіту створювались або складались у період між ХІІ та ІІ століттями до н.е,
тобто до народження Ісуса Христа. Канон Старого Заповіту має деякі відмінності
у різних християнських конфесіях. Усі конфесії визнають єврейський канон, але
деякі додають ще «другоканонічні» книги.
Новий Заповіт. Процес формування Новозавітного канону
полягав у об’єднанні книг, які християни знайшли богонатхненними для поклоніння
й повчання у тій історичній ситуації, у якій вони жили, а також такими, що не
суперечать Старому Заповіту. Всупереч поширеній хибній думці, Новозавітний
канон не був швидкоруч створений на великому бюрократичному Церковному соборі,
а швидше утворився протягом кількох століть, хоча це не означає, що офіційні
Собори і рішення узагалі не торкалися даного питання. У той же час думка про
існування повного і чіткого Новозавітного канону із самого початку, тобто з
часів апостолів, не має історичного підґрунтя. Канон Нового Заповіту, як і
Старого, є результатом розвитку в процесі, що підсилювався полемікою зі
скептиками, як усередині церкви, так і за її межами. У перші три століття
християнської церкви, християни, схоже, не мали загальновизнаного Новозавітного
канону. Новозавітний канон у сучасному вигляді вперше був викладений Афанасієм,
єпископом Александрії, у 367 році в листі написаному церквам у Єгипті. До того
часу канон став більш-менш сталим. Таким чином затвердження канону Вселенським
Собором стало лише формальним його визнанням, а не створенням чи відбором книг,
які можна було б до нього включити, бо сам Бог діяв через вірних йому людей,
скеровуючи їх на всіх стадіях процесу з визначення священних книг, що в повній
мірі викладають Його волю для людей.
Переклади
Біблії та її поширення
Перші переклади. Книжки Старого Заповіту вперше були
перекладені на грецьку мову за єгипетського Птоломея Філадельфа (283–247 до Р.
Хр.) 72 єврейськими мудрецями, і тому цей переклад носить назву «Септуаґінти» –
«Семидесятки» (переклад семидесяти). Новий Заповіт був написаний давньогрецькою
мовою. У IV столітті все Писання було перекладено на латинську (382–405) святим
Єронімом. Цей латинський переклад відомий під назвою «Вульґати» (першодрук –
1462 р. у Майнці). Сама назва «Біблія» означає з грецького – «книги» і почала прикладатися
до Святого Писання тільки десь із кінця III – початку IV століть. Переклади
Біблії українською мовою До України Святе Письмо прийшло у X столітті написане
церковнослов’янською мовою, але то не була вся Біблія, а тільки Новий Заповіт
та окремі твори Старого Заповіту (Псалтиря).
Першою друкованою книгою зі Святого Письма був «Апостол»,
виданий Іваном Федоровим(Львів, 1574 р.), а першим виданням усього Святого
Письма була «Острозька Біблія» (1581 р.).У XVI ст. реформаційні впливи із
Заходу підсилили в українському народі прагнення читати святе Письмо живою
зрозумілою мовою. Тоді й з’явилися перші переклади Євангелії на живу народну
мову. З того часу маємо три переклади святої Євангелії – ченця Григорія,
архімандрита Пересопницького монастиря на Волині, Василя Тяпинського і
Валентина Нагалевського. Найцінніша пам’ятка – «Пересопницьке Євангеліє» (1561
р.). Перекладач чернець Григорій так і зазначив, що переклад із болгарської
мови на українську зроблено «для ліпшого вирозуміння люду християнського посполитого».
У XVII ст. процес ународнення текстів
Святого Письма до деякої міри був загальмований унаслідок панування в тодішній
школі латинської схоластики. Не зважаючи на це, в катехізисі митрополита Петра
Могили тексти Св. Письма наводяться українською мовою. Становище погіршало наприкінці
XVII ст., коли українська православна церква була підпорядкована Московській
патріархії (1685 р.). Російський уряд почав убачати в ужитку української мови в
церковних книгах вияв українського сепаратизму, і тому заборонив друк церковних
книжок, що відрізнялися від московських. А в XVIII ст. за Катерини II
запроваджено у школах і церквах України московську вимову церковнослов’янських
текстів. В ХІХ ст. Григорій Квітка в Харкові, Маркіян Шашкевич на Галичині,
майже одночасно, починають перекладати витяги зі Св. Письма Нового Заповіту на
українську мову. «Псальми, переложені на малорускоє нарєчіє» перекладені
професором Михайлом Максимовичем. Найвидатніша праця ХІХ ст. переклад Євангелії
й Діянь Апостольських зроблена Пилипом Морачевським, інспектором ліцею на
Чернігівщині. Морачевський переслав свій переклад Священному Синодові
російської церкви і Російській академії наук. Академія наук прихильно поставилася
до пропозиції дати цей переклад до друку для добра українського народу.
Розглядали цей переклад і шеф канцелярії князь Долгоруков та київський
генерал-губернатор Аннєнков. І перемогли політичні мотиви: Синод заборонив друкувати
переклад Євангелії українською мовою. Тільки під тиском революційних подій 1905
року, тобто 45 років потому, переклад святої Євангелії Морачевського побачив
світ у 1906 році. Текст перекладу зредагував єпископ Подільський Парфеній.
Немає коментарів:
Дописати коментар