Перший збирач дум М. Цертелєв

Перший збирач дум М. Цертелєв

Земле рідна моя, краю зоряний,

Твої щедрі поля серцем зорані.

До російського кордону під’їжджала карета, запряжена четвіркою гнідих коней. Князь Давид попросив їздового зупинитися. Повагом вийшов разом із братом Автанділом. Поглянув востаннє на грузинські землі, які змушений був покинути, не знаючи, чи вдасться ще колись повернутися, змахнув з очей невидиму сльозу, глибоко вдихнув повітря, щоб ніколи не забути його свіжості. Потім різко обернувся, сів до карети, покликав брата, який ще стояв у задумі і, здавалося, передумав їхати. Карета перетнула кордон, а брати перетнули нову лінію життя. Указом імператриці Анни Іоанівни у березні 1738 року розпочалося формування грузинської гусарської роти. Налічувалося 87 осіб. Сюди ж потрапив і Давид Церетелі «... и пожалованы ему деревни на Украине, где жительство иметь будет». Із часом рота переростає в полк, і брати зустрічаються. Воювали самовіддано, не жаліючи власного життя. У рапорті фельдмаршала Мініхіна Сенату читаємо: «Оные грузинские князья и дворяне, обретающиеся в армии, службу свою весьма храбро оказывают, так что более требовать невозможно, и дабы более таких людей было весьма желательно». Особливо брати відзначилися при штурмі фортеці Хотин 1739 року. За віддану службу російський уряд у знак нагороди дає Автанділу разом із братом по 30 дворів у Хоролі.  Пройшли роки. Виросли діти. Син Андрій разом із дружиною княгинею Іриною Яковлєвою порадували Автанділа, подарувавши йому онука Миколу. Свіже повітря, цілюща хорольська вода, любов і опіка рідних – усе це сприяло здоровому розвитку дитини. Хлопчика виховують у любові не тільки до далекої для нього Грузії, а й до України, яка стала йому другою Батьківщиною. Микола рано став дорослішати. Здобув освіту у домі батьків, на службу вступив, маючи 10 років від народження. Навчався у Харківському університеті. Згодом переходить навчатися до Московського університету, де закінчує курс на етико-філологічному факультеті. 20 жовтня 1814 року призначений у канцелярію Міністерства фінансів. Але чиновницька служба не до вподоби хлопцю. Захоплюється вивченням літератури, мови, сам пробує писати. Скоро до Миколи приходить визнання. 1820 року його нагороджують срібною медаллю від Академії наук. Того ж року він був обраний дійсним членом Санкт-Петербурзького товариства російської словесності. За подаровану імператриці Єлизаветі Олексіївні книгу «Опыт общих правил стихотворства» отримав діамантовий перстень і став почесним членом Імператорського Московського товариства випробувачів природи. Із 1820 до 1823 року був членом декабристського Вільного товариства аматорів російської словесності. 1823 року М.А. Цертелєва призначено директором училищ Тамбовської губернії. 1824 року його обрано дійсним членом заснованого при Харківському університеті Товариства наук. 1826 року за складений власноруч проект реформування повітових училищ і гімназій Цертелєву було оголошено подяку. 1827 року – обирають дійсним членом Товариства історії та старожитностей, заснованого при Московському університеті. 1831 року князь стає директором училищ рідної Полтавщини, а 1832 року його затверджують інспектором класів Полтавського інституту благородних дівиць. Микола Андрійович склав «інструкцію для гімназичних канцелярій та вчителів, котрі бажають мати у себе пансіонерів» (від «пансіон). Його обирають членом Комітету статистики при Міністерстві внутрішніх справ. Із 1835 року Цертелєв виконував покладені на нього обов’язки по догляду за закладами Полтавського приказу «за воспитанием бедных дворян». У 1839 році стає помічником опікуна Харківського навчального округу, його обирають членом Копенгагенського Товариства старожитностей. Одна випадкова зустріч стала поштовхом для нових літературних відкриттів. Вийшовши із душного робочого кабінету Микола Андрійович вирішив прогулятися тихою алеєю, що вела до родинного гнізда. Тихо нав круги, людей ні душі. Легкий подих вітерця дме в обличчя, шелестить березове листя і раптом:

«Ой у святую неділеньку рано-пораненьку

Не синії тумани уставали,

Не буйнії вітри повівали,

Не чорнії хмари наступали,

Когда три брати із города Азова,

З турецької-бусурманської

Великої неволі утікали...».

Зупинився, прислухався, оглянувся навкруги, і погляд зупинився на чоловікові в козацькому вбранні. Руки швидко і вміло перебирали струни бандури. Присів біля нього. Думав, що на кілька хвилин, а засидівся надовго. Музика лилася, наче журлива річка, змінюючи акорд за акордом. Голос то стихав, то напружувався, рвучко вириваючись із грудей, і високо летів у небо. Здається, що сам Господь радий спуститися послухати його. Пізніше Микола Андрійович так напише про цей випадок у своїй книзі: «Нечаянно мне попался слепой шестидесяти лет бандурист, который подобно древним господам, переходя из одного места в другое, воспевает подвиги отечественных героев. Я записал всё, что он знал, и с удовольствием увидел шесть старинных песен, к которым, впоследствии присоединив и ещё четыре таковых же, принял намерение издать их «оные». В опублікованому збірнику з’явилося 10 епічних творів:

1. «Про втечу трьох братів із міста Азова»;

2. «Про Олексія Поповича, або Про бурю, яку перетерпіли козаки на Чорному морі»;

3. «Про смерть Івана Коновченка, або Про похід козаків проти татар»;

4. «Про хитрість Богдана Хмельницького у відкритті відносин Барабаша з поляками»;

5. «Про похід гетьмана Богдана Хмельницького в Молдовію»;

6. «Про смерть гетьмана Богдана Хмельницького і обрання гетьманом сина його Юрія»;

7. «Про козака Федора Безрідного»;

8. «Про зраду гетьмана Мазепи»;

9. «Сум сестри в розлуці з братом»;

10. «Від’їзд козака від родини».

Свою збірку він відкрив вступною статтею, де подав мовні зауваження для читачів, які не знають української мови. І завершив книгу невеликим українсько-російським мовним словником. Фольклорист дуже любив українську мову і хотів донести її красу до російського читача. Дуже добре знав історію українського народу. Саме вона давала матеріал для його збірки. І хоч «стихотворения сии, – справедливо пише автор, – не могут служить объяснением малороссийской истории, по крайней мере в них виден поэтический гений народа, дух его, обычаи описываемого времени...». Цертелєв захоплюється сюжетом дум, їх поетикою, образами. У передмові він пише: «Вот картина, достойная искусной кисти, прекрасное изображение героических, того времени, обычаев». Він також уперше сказав, що в думах відображається вірність звичаїв і характеру народу. Микола Андрійович із Д. Трощинським здавна були добрими друзями. Неодноразово гостював у його маєтку у селі Кибенцях Полтавської губернії. Слухав там кобзарів, зустрічався із Василем Гоголем та В. Капністом. Тому й присвятив свою нову збірку дум під назвою «Опыт собрания малороссийских песен» Трощинському, написавши, «С глубочайшим почтением его превосходительству Дмитрию Прокофиевичу Трощинскому». Микола Андрійович не раз чув про багатогранний талант та нещасливу кріпацьку долю Т.Г. Шевченка. Та й «Кобзаря» читав не раз. Друзі неодноразово декламували вірші самобутнього поета напам’ять. А картини! Побачивши хоча б один раз, запам’ятовував надовго. І от стукіт у двері. На порозі листоноша. Як завжди повні руки кореспонденції. Забрав. Подякував. Почав переглядати. Натрапив на лист від Тараса Григоровича. (У цей час Шевченко займався створенням «Живописной Украины»). У листі прочитав: «Якби мені Бог допоміг докінчить те, що я тепер зачав, то тоді склав би руки та й у домовину. Було б мене: не забула б Україна, мізерного». Просить також посприяти поширенню «Живописной Украины» на Харківщині, і по можливості, набрати «субскрибентів у Харкові» і слати ці замовлення «в С.-Петербург в Академію художеств на ім’я Т.Г. Шевченка». Хіба можна не допомогти у такій потрібній і благородній справі. Та й був тоді опікуном Харківського учбового округу. Від університету надійшли замовлення «приобрести для Университета издаваемую вами в картинах «Живописную Украину», покорнейше просит Ваше Высокоблагородие, по выходе в свет сказанных картин (мається на увазі «Живописная Украина») доставить таковые в правление Университета в двух экземплярах». Пообіцяли також заплатити гроші. От і все. Допоміг. Дай, Боже, тобі, Тарасе, довести до кінця задуману справу. Знайомий був із поетом-романтиком Левком Боровиковським із Мелюшок Хорольського повіту. Невпинно летять роки. Не встигнеш оглянутися – життя пройшло. А так хочеться залишити по собі якомога більше добрих справ. Вийшовши на пенсію у 1859 році, М. Цертелєв перебрався до Москви, де в останні роки життя згадав ранні свої літературно-фольклористичні зацікавлення, зайнявся давніми власними рукописами та передав їх Московському товариству словесності. 1859 року його призначають членом головного управління училищ і невдовзі відправляють у відставку з нагородженням титулом таємного радника. 8 (20) вересня 1869 року М. Цертелєв помер у м. Моршанську дорогою у Москву. У спадок нам залишилася його творчість. Він був одним із перших, хто заявив на весь голос, що Україна – самобутня держава зі своєю славною історією, багатими традиціями. Дякуючи йому про Хорол знають у всій Україні і за її межами. Моя Хорольщина – рай чарівної краси, славної історії. Найцінніший скарб – люди. Саме на цій землі виросли люди, які згодом прославилися на весь світ.